Вибрані твори: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не його! Не його! — чутно голоси з різних кутків камери. — Життя від нього нема, вашескородіє! П’ятнадцять років від нього терпимої Як прийшов зі служби, так відтоді хоч з села тікай. Замучив усіх!

— А так, вашескородіє! — каже свідок староста. — Всією громадою скаржимось. Жити з ним ніяк не можна! Чи з образами, чи весілля, чи, скажімо, випадок який, скрізь він кричить, галасує, все порядки наводить. Дітей за вуха скубе, за молодицями підглядає, щоб чого не вийшло, немов свекор якийсь… Оце якось по хатах ходив, наказував, щоб пісень не співали і щоб світла не світили. Закону, каже, такого нема, щоб пісень співати.

— Заждіть, ви ще встигнете дати свідчення, — каже мировий, — а тепер нехай Пришибєєв каже далі. Кажіть Далі, Пришибєєв!

— Слухаю! — хрипить унтер. — Ви, ваше високородіє, зволите говорити, не моє це дідо народ розганяти… Гаразд… А якщо безпорядки? Хіба можна дозволяти, щоб народ бешкетував? Де це в законі написано, щоб народові волю давати? Я не можу дозволяти. Якщо я не буду їх розганяти та карати, то хто ж буде? Ніхто порядків справжніх не знає, в усьому селі тільки я один, можна сказати, ваше високородіє, знаю, як поводитися з людьми простого стану, і, ваше високородіє, я можу все розуміти. Я не мужик, а унтер-офіцер, відставний каптенармус, у Варшаві служив, у штабі, а після того, звольте знати, як у чисту вийшов, був пожежником, а після того через слабість хвороби пішов з пожежників і два роки в чоловічій класичній прогімназії за швейцара служив… Усі порядки знаю. А мужик — проста людина, він нічого не тямить і повинен мене слухати, бо — йому ж на користь. Взяти хоч цю справу для прикладу… Розганяю я народ, а на березі на пісочку втоплий труп мертвої людини. На якій такій підставі, питаю, він тут лежить? Хіба це порядок? Куди урядник-дивиться? Чого ти, кажу, уряднику, начальству знати не даєш? Може, цей утоплений покійний сам утопився, а може, тут діло Сибіром пахне. Може, тут карне смертовбивство… А урядник Жигін не звертає ніякої уваги, тільки цигарочку курить. «Що це, каже, у вас за вказувач такий? Звідки, каже, він у вас такий узявся? Хіба ми без нього, каже, не знаємо нашої поведінки?» Виходить, кажу, ти не знаєш, дурню отакий, коли тут стоїш і ніякої уваги. «Я, каже, ще вчора дав знати становому приставу». Навіщо ж, питаю, становому приставу? За якою статтею зводу законів? Хіба в таких справах, коли втоплені чи вішальники та інші до того подібні, — невже в таких справах становий може? Тут, кажу, справа карна, цивільна… Тут, кажу, хутчій посилати естафет панові слідчому і суддям. І щонайперше ти повинен, кажу, скласти акт і послати панові мировому судді. А він, урядник, усе слухає і сміється. І мужики теж. Усі сміялися, ваше високородіє. Під присягою можу посвідчити. І цей сміявся, і ось цей, і Жигін сміявся. Чого, кажу, зуби скалите? А урядник і каже: «Мировому, каже, судді, такі справи не підсудні». Від оцих самих слів мене аж у жар вкинуло. Уряднику, їй ж це казав? — звертається унтер до урядника Жигіна.

— Казав.

— Усі чули, як ти оце саме при всьому простому народі: «Мировому судді такі справи не підсудні». Всі чули, як ти оце саме… Мене, ваше високородіє, в жар укинуло, я аж оторопів весь. Повтори, кажу, повтори, такий-сякий, що ти сказав! Він знову ці самі слова… Я до нього. Як же, кажу, ти можеш так говорити про пана мирового суддю? Ти, поліцейський урядник, та проти влади? Га? Та ти, кажу, знаєш, що пан мировий суддя, якщо побажають, можуть тебе за такі слова до губернського жандармського управління, з причини твоєї неблагонадійної поведінки? Та ти знаєш, кажу, куди за такі політичні слова тебе загнати може пан мировий суддя? А старшина каже! «Мировий, каже, далі за свої межі нічого визначити не може. Тільки малі справи йому підсудні». Так і сказав, усі чули… Як же, кажу, ти смієш власть зневажати? Ну, кажу, зі мною не жартуй жартів, а то діло, брат, погане. Бувало, у Варшаві, чи коли за швейцара був у чоловічій класичній прогімназії, то як почую які неподобні слова, то дивлюся на вулицю, чи не видно жандарма. «Ходи, кажу, сюди, кавалер», — та й усе йому доповідаю. А тут, у селі, кому скажеш?.. Взяла мене злість. Прикро стало, що нинішній народ удався в сваволю й непокору, я розмахнувся і… звичайно, не те щоб дуже, а так, правильно, легенько, щоб не смів про ваше високородіє такі слова говорити… За старшину урядник заступився. Я, виходить, і урядника… Та й пішло… Погарячився, ваше високородіє, ну, та без того ж не можна, щоб не побити. Якщо дурної людини не поб’єш, то на твоїй же душі гріх. Особливо, якщо за діло… якщо безпорядок…

— Дозвольте! За непорядками є кому дивитися. На це. є урядник, староста, соцький…

— Урядник усього не догляне, та урядник і не розумів того, що я розумію…

— Але зрозумійте, що це не ваше діло!

— Чого? Як же це не моє? Дивно… Люди бешкетують — і не моє діло! Ще ж мені хвалити їх, чи що? Вони ось скаржаться вам, що я пісень співати забороняю… Та що там доброго в піснях! Замість того щоб діло яке робити, вони пісень… А ще теж моду взяли вечорами при світлі сидіти. Треба спати лягати, а в них розмови та смішки. В мене записано!

— Що у вас записано?

Хто при світлі сидить.

Пришибєєв виймає з кишені засмальцьований папірець, надіває окуляри й читає:

— Котрі селяни сидять при світлі: Іван Прохоров, Сава Микифоров, Петро Петров, солдатка Шустрова, вдова, живе в розпусному беззаконстві з Семеном Кисловим, Гнат Сверчок займається чаклунством, і дружина його Мавра є відьма, ночами ходить доїти чужих корів.

— Досить! — каже суддя й починає допитувати свідків.

Унтер Пришибєєв підіймає окуляри на лоб, здивовано поглядає на мирового, який, очевидно, не на його боці. Його вирячені очі блищать, ніс стає яскраво-червоним. Дивиться він на мирового, на свідків і ніяк не може зрозуміти, чого це мировий такий схвильований і чого з усіх кутків камери чути то ремство, то стриманий сміх. Незрозумілий йому й вирок: на місяць під арешт!

— За що?! — каже він, розводячи здивовано руками. — За яким законом?

І для нього ясно, що світ змінився і що жити на світі вже ніяк неможливо. Похмурі, сумні думки опановують його. Але, вийшовши з камери й побачивши мужиків, які товпляться й говорять про щось, він за звичкою, якої вже подолати не може, виструнчується і кричить хрипким, сердитим голосом:

— Народ, розходься! Не товпся! По домівках!

1885

ГОРЕ

Токар Григорій Петров, здавна відомий як чудовий майстер і разом з тим як найбезпутніший мужик у всій Галчинській волості, везе свою хвору стару до земської лікарні. Треба йому проїхати верст з тридцять, а тим часом дорога така жахлива, що тут не справитися й казенному поштареві, а не те що такому лежневі, як токар Григорій. Просто назустріч б’є гострий, холодний вітер. У повітрі, куди не глянеш, кружляють цілі хмари сніжинок, аж не розбереш, чи йде сніг з неба, чи з землі. За снігопадом не видно ні поля, ні телеграфних стовпів, ні лісу, а коли на Григорія налітає особливо сильний подув вітру, тоді не буває видно навіть дуги. Старезна, слабосила кобильчина плентається ледве-ледве. Вся енергія її пішла на витягання ніг з глибокого снігу й посмикування головою. Токар поспішає. Він неспокійно підскакує на передку і раз у раз стьобає по конячій спині.

— Ти, Мотроно, не плач… — бурмоче він. — Потерпи трохи. До лікарні, дасть бог, приїдемо, і вмить у тебе, оте саме… Дасть тобі Павло Іванович крапельок, або кров пустити скаже, або, може, його ласка буде спиртиком який тебе розтерти, воно й теє… відтягне від боку. Павло Іванович постарається… Покричить, ногами потупоче, а вже постарається. Гарний пан, привітний, дай боже йому здоров’я… Оце, як приїдемо, насамперед вискочить з своєї квартери й почне чортів перебирати. «Як? Чому таке? — закричить. — Чому невчасно приїхав? Хіба я собака який, щоб цілий день з вами, чортами, морочитися? Чому ранком не приїхав? Геть! Щоб і духу твого не було. Завтра приїжджай!» А я й скажу: «Пане дохтор! Павле Івановичу! Ваше високоблагородіє!» Та їдь же ти, хай тобі всячина, чорт! Но!

Токар стьобає конячину і, не дивлячись на стару і далі бурмоче собі під ніс:

— «Ваше високоблагородіє! Істинно, як перед богом… ось вам хрест, виїхав я, ледве світало. Де ж тут вчасно встигнути, якщо господь… матір божа… прогнівився й заметіль таку послав? Самі зводите бачити… Яка коняка благородніша, то й та не виїде, а в мене, самі зволите бачити, не коняка, а сором самий!» А Павло Іванович нахмуриться й закричить: «Знаємо вас! Завсігди виправдання знайдете! Особливо ти, Гришко! Давно тебе знаю. Мабуть, разів з п’ять у шинок заїжджав!» А я йому: «Ваше високоблагородіє! Та хіба ж я лиходій який або нехрист? Стара душу богові віддає, помирає, а я по шинках бігатиму! Що ви, змилуйтесь! Хай їм всячина, шинкам отим!» Тоді Павло Іванович скаже тебе в лікарню занести. А я в ноги… «Павле Івановичу! Ваше високоблагородіє! Дякуємо вам найщиріше! Пробачте нам, дурням, анахтемам, не осудіть нас, мужиків! Нас би в шию треба, а ви зволите клопотатися, ніжки свої снігом бруднити!» А Павло Іванович гляне отак, немов ударити захоче, та й скаже: «Ніж у ноги бухати, ти б краще, дурню, горілки не дудлив та стару жалів. Бити тебе треба!» — «Істинно бити, Павле Івановичу, хай мене бог покарає, бити! А як же нам в ноги не кланятися, якщо благодійники ви наші, отці рідні? Ваше високоблагородіє! Вірне слово… ось як перед богом… плюньте тоді у вічі, якщо обдурю: як тільки моя Мотрона, оте саме, видужає, стане на свої справжні ноги, то все, що зволите наказати, все для вашої милості зроблю! Цигарничку, якщо бажаєте, з карельської берези… кулі для крокету, кеглі можу виточити закордонні… все для вас зроблю! Ані копійки з вас не візьму. У Москві б з вас за таку цигарничку чотири карбованці взяли, а я ні копійки». Лікар засміється та й скаже: «Ну добре, добре… Почуваю! Тільки шкода, що ти п’яниця…» Я, брат, стара, знаю, як з панами треба. Нема того пана, щоб я з ним не зумів поговорити. Тільки дав би бог з дороги не збитися. Ач, мете! Всі очі засипало.

І токар бурмоче без кінця. Меле він язиком машинально, щоб хоч трохи заглушити своє тяжке почуття. Слів на язиці багато, а думок і питань у голові ще більше. Горе захопило токаря зненацька, неждано-негадано, і тепер він ніяк не може спам’ятатися, отямитися, зміркувати. Жив собі досі безтурботно, немов у п’яному напівзабутті, не Знаючи ні горя, ні радощів, і раптом почуває тепер у душі жахливий біль. Безтурботний лежень і п’яничка опинився ні з того ні з сього в становищі людини заклопотаної, зайнятої, людини, що поспішає й навіть бореться з природою.

Токар пам’ятає, що горе почалося з учорашнього вечора. Коли вчора увечері повернувся він додому, як звичайно, п’яненький, і за старою звичкою почав сваритися й махати кулаками, стара подивилася на свого бешкетника так, як раніше ніколи не дивилась. Звичайно вираз її старечих очей був страдницький, покірний, як у собак, що їх багато б’ють і погано годують, а тепер вона дивилася суворо й нерухомо, як дивляться святі на іконах або вмираючі. З цих дивних, нехороших очей і почалося горе. Очманілий токар випросив у сусіда конячину і тепер везе стару до лікарні, сподіваючись, що Павло Іванович порошками і мазями поверне старій її колишній погляд.

— Ти ж, Мотроно, теє… — бурмоче він. — Якщо Павло Іванович спитає, бив я тебе чи ні, то кажи: «Ні, ніколи!» Я тебе не битиму більше. Ось тобі хрест! Та хіба я бив тебе зі злості? Бив так, по-дурному. Я тебе жалів. Іншому б і горя мало, а я ось везу… стараюсь… А мете ж як, мете! Господи, твоя воля! Дав би тільки бог з дороги не збитися… Що, болить бік? Мотроно, чого ж ти мовчиш? Я тебе питаю… болить бік?

Дивно йому здається, що на обличчі в старої не розтає сніг, дивно, що саме обличчя якось особливо витягнулось, набрало блідо-сірого, брудно-воскового кольору і стало суворим, серйозним.

— Ну і дурна! — бурмоче токар. — Я тобі по совісті, як перед богом… А ти теє… Ну і дурна! Візьму ось і не повезу до Павла Івановича!