— Коли в тебе робили трус, то знайшли ще одну гайку… Цю в якому місці ти відкрутив і коли?
— Це ви про ту гайку, що під червоною скринькою лежала?
— Не знаю, де вона в тебе лежала, а тільки знайшли її. Коли ти її відкрутив?
— Я її не відкручував, її мені Гнатко, Семена одноокого син, дав. Це я про ту, що під скринькою, а ту, що на подвір’ї на санях, ми разом з Митрофаном відкрутили.
— З яким Митрофаном?
— З Митрофаном Петровим… Хіба не чули? Неводи в нас робить і панам продає… Йому багато цих гайок треба. На кожен невід, вважай, штук з десять…
— Послухай… Тисяча вісімдесят четверта стаття карного кодексу каже, що за всяке навмисно вчинене пошкодження залізничної колії, якщо це небезпечно для транспорту, що проходить цією колією, і винний знав, що внаслідок цього може бути нещастя… розумієш? знав! А ти не міг не знати, до чого веде це відкручування… Його засуджують на заслання в каторжні роботи…
— Звичайно, ви краще знаєте… Ми люди темні… хіба ж ми розуміємо?
— Все ти розумієш! Це ти брешеш, прикидаєшся!
— Навіщо брехати? Спитайте на селі, коли не вірите… Без грузила тільки верховодку ловлять, а що вже гірше за пічкура, й то не піде тобі без грузила.
— Ти ще про шилішпера розкажи! — усміхається слідчий.
— Шилішпер у нас не водиться… Пускаємо вудку без грузила поверх води на метелика, бере головень, та й то рідко.
— Ну, мовчи…
Настає мовчанка. Денис переступає з ноги на ногу, дивиться на стіл з зеленим сукном і раз у раз кліпає очима, немов бачить перед собою не сукно, а сонце. Слідчий швидко пише.
— Мені йти? — питає Денис після деякої мовчанки.
— Ні. Я повинен взяти тебе під варту і відіслати в тюрму.
Денис перестає кліпати і, звівши свої густі брови, запитливо дивиться на чиновника.
— Тобто як же в тюрму? Ваше благородіє! Мені ніколи, мені треба на ярмарок; з Єгора три карбованці за сало одержати…
— Мовчи, не заважай!
— В тюрму! Якби було за що, пішов би, а то так… з доброго дива… За що? І не крав, здається, і не бився… А якщо ви про недоїмку сумніваєтесь, ваше благородіє, то не вірте старості… Ви пана неодмінного члена спитайте… Хреста на ньому нема, на старості тому…
— Мовчи!
— Я й так мовчу… — бурмоче Денис. — А що староста набрехав в обліку, то я хоч під присягою… Нас три брати: Кузьма Григор’єв, виходить, Єгор Григор’єв і я, Денис Григор’єв.
— Ти мені заважаєш… Гей, Семене! — кричить слідчий. — Вивести його!
— Нас три брати, — бурмоче Денис, коли два дужі солдати беруть і ведуть його з камери. — Брат за брата не відповідає… Кузьма не платить, а ти, Денисе, відповідай… Судді! Помер покійник пан генерал, царство небесне, а то показав би він вам, суддям… Треба судити вміючи, не абияк… Хоч і відшмагай, та щоб за діло, по совісті…
1885
УНТЕР ПРИШИБЄЄВ
— Унтер-офіцер Пришибєєв! Ви обвинувачуєтесь у тому, що третього цього вересня образили словами і дією урядника Жигіиа, волосного старшину Аляпова, соцького Єфимова, понятих Іванова і Гаврилові та ще шістьох селян, до того ж першим трьом завдали ви образи npи виконанні ними службових обов’язків. Визнаєте ви себе винним?
Пришибєєв, зморщений унтер з колючим обличчям, виструнчується і відповідає хрипким, приглушеним голосом, відчеканюючи кожне слово, наче командуючи:
— Ваше високородіє, пане мировий суддя! Значить; за всіма статтями закону виходить причина атестувати всяку обставину за взаємністю. Винен не я, а всі інші. Вся ця справа вийшла через, царство йому небесне, мертвий труп. Іду ото я позавчора з дружиною Анфісою тихо, благородно, дивлюся — стоїть на березі купа всякого народу людей. За яким повним правом тут народ зібрався? — питаю. Чого? Хіба в законі сказано, щоб народ табуном ходив? Кричу: розійдись! Став розштовхувати людей, щоб розходились по домівках, наказав соцькому гнати в шию…
— Дозвольте, ви ж не урядник, не староста, — хіба це ваше діло народ розганяти?