Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вона спізнилась, — мовив Растіньяк.

Але то була не Дельфіна, а її покоївка Тереза.

— Пане Ежене, — сказала вона, — пані з паном засперечалися за гроші, що їх наша бідолашна пані просила для батька. Вона знепритомніла, прийшов лікар, довелось їй пускати кров; пані все кричала: «Тато вмирає, я хочу до тата!» Волала так, що аж серце стискалося.

— Годі, Терезо, тепер уже їй нема чого приходити, пан Горіо вже не при пам'яті.

— Бідний наш пан Горіо, Невже йому так погано? — сказала Тереза.

— Я вам більше не потрібна? Тоді я піду, пора подавати обід, уже пів на п'яту, — озвалася Сільвія і, виходячи, мало не зіткнулася на верхній площадці сходів з графинею де Ресто.

Гнітюча й страшна була поява графині. Вона глянула на смертне ложе, скупо освітлене однією свічкою, і розридалася, побачивши обличчя свого батька, по якому перебігали ще останні відблиски життя. Б'яншон із скромності вийшов з кімнати.

— Я не могла вирватися раніше, — мовила графиня, звертаючись до Растіньяка.

Студент сумно кивнув головою. Пані де Ресто взяла руку свого батька й поцілувала.

— Простіть мене, тату! Ви казали, що мій голос підніме вас із могили. Ну, верніться ж на хвилинку до життя і благословіть вашу дочку, яка так кається. Почуйте ж мене! Який жах! Ніхто, крім вас, не зможе тепер мене благословити тут, на землі. Всі ненавидять мене, тільки ви мене любите. Навіть власні мої діти ненавидитимугь мене. Візьміть мене з собою, я любитиму, доглядатиму вас. Він не чує, я божеволію!

Вона впала навколішки й безтямно дивилася на вмирущого.

— Нещастю моєму немає краю, — сказала графиня, глянувши на Ежена. — Пан де Трай зник, лишивши величезні борги, і я дізналася, що він зраджував мене. Чоловік мій ніколи мені не простить, а я віддала в його руки своє майно. Я втратила всі ілюзії. Боже мій! Для кого я зрадила єдине серце, — вона показала на батька, — яке мене вірно любило? Його я не визнавала, відштовхувала, завдавала йому такого болю, я підла, підла!

— Він знав це! — відповів Растіньяк.

Раптом батько Горіо розцлющив очі, але то був конвульсивний рух. Жест графині, що виразив пробуджену в ній надію, був не менш страшний, ніж очі вмирущого.

— Невже він почув мене? — скрикнула графиня. — Ні, — додала вона, сідаючи біля ліжка.

Пані де Ресто лишилася коло батька, а Ежен пішов попоїсти. Пансіонери вже зібралися в їдальні.

— Ну, — сказав йому художник, — там нагорі, здається, буде маленька смерторама?

— Шарлю, — відповів Ежен, — по-моєму, ви могли б обрати для своїх жартів не такий сумний предмет.

— А що, хіба тут уже й посміятися не можна? — заперечив художник. — Кому це заважає? Б'яншон каже, що старий уже втратив свідомість.

— Ну що ж, — підхопив службовець музею, — як жив, так і помре.

— Тато вмер! — крикнула графиня.

Почувши цей жахливий зойк, Растіньяк, Сільвія і Б'яншон кинулися нагору й побачили, що пані де Ресто зомліла. Коли вона опритомніла, її посадили у фіакр. Ежен доручив Терезі піклуватися про пані де Ресто, наказавши покоївці відвезти її до пані де Нусінген.

— Так, він справді вмер, — сповістив Б'яншон, повернувшись у їдальню.

— Ну, панове, прошу до столу, — сказала пані Воке, — суп прохолоне.

Студенти сіли поруч.

— Що тепер робити? — спитав Ежен Б'яншона.

— Я закрив йому очі і поклав його як годиться. Заявимо про смерть у мерію, лікар засвідчить її, його зашиють у саван і поховають. Що ж, по-твоєму, з ним іще робити?

— Він уже ніколи не нюхатиме так хліба, — сказав один з пансіонерів, перекривлюючи бідолаху.

— Хай йому чорт, панове, — вигукнув репетитор, — облиште батька Горіо, годі вже нас начиняти ним; цілу годину тільки про нього й мови. Одною з переваг славного міста Парижа є те, що тут можна народитися, жити і вмерти так, що ніхто на вас не зверне уваги. То скористаймося ж із цих благ цивілізації. Щодня в місті помирає чоловік шістдесят, — що ж, ви оплакуватимете паризькі гекатомби? Батько Горіо дав дуба, ну й хай собі, тим краще для нього. Якщо ви його так любите, то йдіть собі туди, а нам дайте спокійно пообідати.

— Ну, звісно, — підтримала вдова, — для нього краще, що він помер. Видно, бідолаха, зазнав у житті багато горя.