Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Б'яншон разом із фельдшером знову поклали вмирущого на його злиденне ліжко.

— Треба було б перемінити йому білизну, — зауважив лікар. — Хоч і немає вже надії, а все-таки людську гідність треба поважати. — Я ще прийду, Б'яншоне, — сказав він студентові. — Якщо хворий буде скаржитися на біль — змочіть йому груди опіумом.

Фельдшер і лікар вийшли.

— Ну, Ежене, більше мужності, друже! — звернувся Б'яншон до Растіньяка, коли вони лишилися самі. — Треба надіти йому чисту сорочку й перемінити постіль. Піди скажи Сільвії, щоб принесла простирала й допомогла нам.

Ежен пішов у їдальню; пані Воке і Сільвія накривали на стіл. Після перших же слів Растіньяка вдова підійшла до нього, прибравши кисло-солодкого виразу обачливої крамарки, що не хоче ні втратити своїх грошей, ні розсердити покупця.

— Любий мій пане Ежене, — почала вона, — ми з вами чудово знаємо, що в батька Горіо нема жодного су. Дати простирала людині, що ось-ось помре, це означає втратити їх, тим більше що одне й без того доведеться пожертвувати на саван. Ви мені й так винні сто сорок чотири франки, додайте сорок франків на простирала та ще деякі дрібниці, за свічку, яку вам дасть Сільвія, — разом буде не менше як двісті франків, а ними така бідна вдова, як я, не може ризикувати. Будьте справедливі, пане Ежене, я вже й так чимало втратила за останні п'ять днів, відколи мене спіткала ця напасть. Я сама дала б десять екю, аби тільки наш старенький виїхав, як ви обіцяли. Бо все це неприємно вражає моїх пансіонерів. Його краще було б відвезти у лікарню. Зрештою, поставте себе на моє місце. Мій пансіон для мене — все, це моє життя.

Ежен квапливо пішов нагору в кімнату Горіо.

— Б'яншоне, де гроші за годинник?

— Там, на столі; лишилося триста шістдесят з чимсь. Я заплатив за все, що брав сам. Ломбардна квитанція під грішми.

— Візьміть, пані Воке, — сказав Растіньяк з почуттям огиди і жаху, збігши по сходах, — одержуйте за рахунком. Пан Горіо пробуде у вас недовго, а я…

— Так, бідолаху винесуть з цього дому ногами вперед, — напівсумно-напіввесело мовила вдова, перелічуючи двісті франків.

— Годі про це! — сказав Растіньяк.

— Сільвіє, дайте простирала та йдіть допоможіть панам. — І стиха сказала Еженові: — Не забудьте ж Сільвії, вона вже дві ночі не спить.

Тільки-но Ежен відвернувся, стара побігла за куховаркою і шепнула їй на вухо:

— Візьми латані простирала з міткою сім. Їй-богу, для мертвого й це буде добре.

Ежен, що вже зійшов на кілька східців, не чув, що сказала хазяйка.

— Ну, — озвався Б'яншон, — перемінимо сорочку. Підведи його.

Ежен став у головах, підтримуючи вмирущого за плечі; Б'яншон зняв з нього сорочку; бідолаха зробив рух, ніби хотів щось захистити на грудях, і жалісно заквилив, наче тварина від сильного болю.

— Ах, он воно що! — здогадався Б'яншон. — Він шукає волосяний ланцюжок і медальйон, якого ми зняли, коли робили припікання. Бідолаха! Треба повернути йому медальйон. Він на каміні.

Ежен узяв ланцюжок, сплетений з біляво-попелястого волосся, мабуть, з волосся пані Горіо. З одного боку медальйона він прочитав: «Анастазі», з другого — «Дельфіна». Емблема його серця, що завжди лежала на його грудях. Всередині були тоненькі кучерики — їх зрізали, напевне, ще тоді, коли дівчатка були зовсім маленькі. Тільки-но медальйон торкнувся грудей старого, він протяжно зітхнув, і в тому зітханні відбилося задоволення, що викликало жах. Це був останній проблиск його чутливості, що, здавалося, зосередилась десь у тому невідомому центрі, звідки виходять і куди линуть наші поривання. Його перекривлене судомою обличчя набуло виразу хворобливої радості. Обидва студенти були глибоко вражені цим жахливим вибухом почуття, що пережило свідомість, і їхні сльози закапали на вмирущого, який відповів криком радості:

— Назі! Фіфіно!

— В ньому ще жевріє життя, — сказав Б'яншон.

— Нащо воно йому? — спитала Сільвія.

— Щоб страждати, — відповів Растіньяк.

Подавши товаришеві знак, що треба робити, Б'яншон став навколішки й просунув руки під ноги хворого, тим часом як Растіньяк так само просунув руки йому під спину. Сільвія приготувалася витягти простирала, коли вмирущого піднімуть, і замінити чистими. Горіо, обманутий сльозами юнаків, зібрав останні сили, простягнув руки, намацав голови студентів, судорожно схопив їх за волосся і мовив кволим голосом: «Ах, мої ангели!» — душа прошептала ці останні два слова і разом із ними відлетіла.

— Бідолашній старенький! — сказала Сільвія, зворушена цим вигуком, сповненим найвищого почуття, востаннє збудженого жахливим, хоч і ненавмисним обманом.

Останнє зітхання старого було радісним: у ньому відбилось усе життя Горіо-батька, аж до останку сповнене самоомани.

Горіо обережно вклали на ліжку. З цієї хвилини його обличчя відбивало болісну боротьбу, що точилася між життям і смертю в механізмі, уже позбавленому свідомості, яка дає людській істоті змогу відчувати радість і біль. Остаточне руйнування було тільки питанням часу.

— В такому стані він лежатиме кілька годин і помре тихо, непомітно, — сказав Б'яншон. — Крововилив, мабуть, поширився на весь мозок.

В цю мить на сходах почулася хода задиханої молодої жінки.