Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Назі, — скрикнула Дельфіна, обіймаючи її, — люба моя Назі, забудьмо все!

— Ні, — сказала та, — я все пам'ятатиму.

— Ангели мої, — вигукнув батько Горіо, — ви знімаєте з моїх очей смертну заслону, ваші голоси повертають мені життя! Поцілуйтеся ж іще! Ну, Назі, тебе виручає цей вексель?

— Сподіваюся, що так. Тату, ви можете його підписати?

— Ох, який же я дурень, я й забув про це. Певно, тому, що зомлів, пробач, Назі. Пришли мені звістку, що небезпека минула. Ні, я сам прийду. Ах, я не піду, я не можу бачити твого чоловіка, я його вб'ю. Що ж до запродажу твого майна, то йому доведеться мати справу зі мною. Іди тепер, доню, і умов Максима взятися за розум.

Ежен стояв приголомшений.

— Наша нещасна Анастазі завжди була запальна, — сказала йому пані де Нусінген, — але серце в неї добре.

— Вона повернулася, щоб він підписав вексель, — шепнув Ежен на вухо Дельфіні.

— Ви думаєте?..

— Я хотів би не думати так. Будьте обережні з нею, — відповів він і звів очі догори, немовби довіряючи Богові думки, яких не наважувався висловити.

— Так, вона завжди була трохи комедіанткою, а бідний тато піддається на її кривляння.

— Як ви себе почуваєте, любий батечку Горіо? — спитав Растіньяк у старого.

— Мені хочеться спати, — відповів той.

Ежен допоміг йому лягти. Коли старий, тримаючи Дельфіну за руку, заснув, дочка вивільнила свою руку і вийшла.

— Увечері зустрінемось в Італійській опері, — нагадала вона Еженові, — і ти скажеш мені, як він себе почуватиме. А завтра, добродію, ви переїдете. Покажіть-но свою кімнату. Який жах! — сказала вона, входячи туди. — Та тут іще гірше, ніж у мого батька! Ежене, ти поводився чудово, я полюбила б тебе за це ще дужче, якби це було можливо. Але, любий мій хлопчику, якщо ви хочете забагатіти, то не кидайте на вітер по дванадцять тисяч. Граф де Трай — картяр. Моя сестра не хоче цього бачити. Він здобув би ці дванадцять тисяч там же, де виграє й програє золоті гори.

Почувши стогін, вони повернулися до Горіо; старий, здавалося, спав, та, підійшовши до нього, двоє коханців почули, як він шепоче: «Вони нещасні». Спав він чи не спав, але тон цих слів так вразив серце його дочки, що вона підступила до злиденного ліжка, на якому лежав батько, і поцілувала його в чоло. Він розплющив очі.

— Це ти, Дельфіно?

— Ну, як ви себе почуваєте? — спитала дочка.

— Добре, — мовив він. — Не турбуйся, я скоро вийду. Ідіть, ідіть, дітоньки, будьте щасливі.

Ежен провів Дельфіну додому, але, стурбований станом батька Горіо, відмовився обідати в неї й повернувся в «Дім Воке». Горіо вже встав і сидів за столом. Б'яншон сів так, щоб добре бачити обличчя вермішельника. Коли той узяв хліб і понюхав його, щоб визначити, з якого сорту борошна його спечено, Б'яншон постеріг у цьому русі цілковиту відсутність того, що можна було б назвати свідомістю дії. Він спохмурнів.

— Сідай-но ближче до мене, кошенівський пансіонере[131]! — сказав Ежен.

Б'яншон охоче пересів, тим більше що так він був ближче й до старого.

— Що з ним? — спитав Растіньяк.

— Якщо не помиляюсь, йому скоро кінець. В його організмі відбувається щось незвичайне; мені здається, йому загрожує апоплексія. Хоч нижня частина його обличчя спокійна, але риси верхньої стягуються до лоба, бачиш? Крім того, його очі немов запорошені тонким пилом, а це свідчить про крововилив у мозок. Завтра вранці буде видніше.

— Чи є засоби проти цього?

— Ніяких. Смерть можна було б відтягти, якби знайти спосіб викликати відлив крові до ніг. Але, якщо симптоми не зникнуть до завтрашнього вечора, — стариганові кінець. Чи не знаєш ти, що саме викликало його захворювання? Мабуть, він пережив якесь сильне потрясіння, що відбилося на його душевному стані.

— Так, — сказав Растіньяк, пригадуючи, як обидві дочки безперестану терзали батька.

«Дельфіна принаймні любить свого батька», — подумав Ежен.

Увечері, в Італійській опері, Растіньяк заговорив з пані де Нусінген обережно, щоб не дуже стурбувати її.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона на перші ж слова Ежена, — мій батько дужий. Правда, сьогодні вранці ми його трохи помучили. Всі наші статки під загрозою. Ви уявляєте наслідки цього лиха? Я б не пережила цього, але ваше кохання зробило мене нечутливою до всього, що раніше я сприйняла б як смертельне горе. Тепер я боюся одного, що було б для мене справжнім лихом, — втратити ваше кохання, яке дало мені відчути радість життя. Поза цим почуттям мені до всього байдуже, ніщо мені не миле. Ви для мене — все! Мені хочеться бути багатою, але тільки для того, щоб ще більше подобатись вам. Я, собі на сором, ніжніша як коханка, аніж як дочка. Чому? Не знаю. Все життя моє — у вас. Батько дав мені серце, але ви навчили його битися. Хай мене засуджує цілий світ, що мені до того? Аби тільки ви — хоч у вас і немає підстав дорікати мені, — простили гріх, на який мене штовхає непереможне кохання. Невже ви думаєте, що я — невдячна дочка? О ні, не можна не любити такого доброго батька, як наш! Але чи могла я приховати від нього природні наслідки наших нещасливих шлюбів! Навіщо він допустив це? Хіба він не повинен був подумати за нас? Я знаю, тепер він страждає так само, як і ми з Назі; та що ж ми можемо зробити? Втішити його? Нічим не втішиш. Наша покора завдала б йому більшого горя, ніж наші нарікання. Буває таке становище в житті, коли все пройняте гіркотою.

[131] Кошенівський пансіонер. — При Паризькій лікарні імені Кошена студенти-медики проходили практику й жили там.