— Передайте привіт вашій шановній дружині, — сказав службовець музею.
— А хіба в пана де Растіньяка є дружина? — спитав Пуаре.
— Чудо, а не дружина: у воді не тоне, пофарбування гарантоване, ціна від двадцяти п'яти до сорока, картатий малюнок за останньою модою, добре миється, чудово носиться, напівшерстяна-напівбавовняна, лікує від зубного болю та інших хвороб. Схвалено Королівською медичною академією. Найкращий засіб для дітей. Ще краще діє проти головного болю, нетравлення та інших хвороб шлунка, очей і вух! — прокричав Вотрен скоромовкою і комічним тоном ярмаркового шарлатана. — «Та скільки ж за це чудо? — спитаєте ви мене, панове. — Два су?» Ні. Даром. Це залишки від поставок Великому Моголу[110], якими зацікавились усі європейські володарі, в тому числі великий герцог Баденський! Вхід просто! По дорозі зайдіть до каси! Гей, музико, шквар! Бум-тра-ля-ля, тра-ля-ля, бум-бум! Гей, кларнете, не збивайся, — гукав він хрипким голосом. — Я тобі дам по пальцях.
— Боже мій, який приємний чоловік, — сказала пані Воке, звертаючись до пані Кутюр. — З ним ніколи не буває нудно.
Серед жартів і реготу, які зчинилися після цієї комічної промови, Ежен перехопив крадькома кинутий погляд мадмуазель Тайфер, що схилилась до пані Кутюр і щось їй нашіптувала на вухо.
— Кабріолет подано, — сповістила Сільвія.
— Де ж це він обідає? — спитав Б'яншон.
— У баронеси де Нусінген, дочки пана Горіо, — пояснив студент.
Усі глянули на колишнього вермішельника, що заздрісно дивився на Ежена.
На вулиці Сен-Лазар Растіньяк під'їхав до будинку звичайного стилю, з тонкими колонами й простенькими портиками — до одного з тих будинків, що їх у Парижі звуть «дуже милі»; це був типовий будинок банкіра, з пишними прикрасами, з алебастровою ліпниною та мармуровими мозаїчними площадками сходів. Пані де Нусінген прийняла його в маленькій вітальні, що своїм італійським малюванням і меблями нагадувала стиль кафе. Баронеса була сумна. Вона силкувалася приховати свій настрій, і це зворушило Ежена тим більше, що в її зусиллях не було нічого штучного. Він сподівався потішити жінку своїми відвідинами, а вона була в розпачі. Таке розчарування вразило його самолюбство. Пожартувавши з її заклопотаності, Ежен попросив уже серйозно:
— Я маю дуже мало прав на ваше довір'я, пані, але я покладаюсь на вашу щирість: якщо я вам заважаю, скажіть мені про це відверто.
— Побудьте зі мною, — сказала вона. — Якщо ви підете, я зостануся сама. Пан де Нусінген не обідає вдома, а мені б не хотілося бути самій, мені треба розважитись.
— Та що з вами?
— Вам я про це сказала б тільки останньому, — скрикнула вона.
— Мені хочеться знати. Очевидно, я теж причетний до вашої таємниці.
— Може, й так. Та ні, це сімейні незлагоди, які мають бути поховані в глибині мого серця. Хіба я вам не казала позавчора, що я дуже нещаслива. Золоті ланцюги — найважчі.
Коли жінка каже юнакові, що вона нещаслива, а юнак розумний, гарно вбраний і має в кишені півтори тисячі франків, то він мусить подумати саме те, що спало на думку Еженові, і поводитиметься як фат.
— Чого ж вам ще може хотітися? — спитав він. — Ви вродливі, молоді, вас кохають, ви багаті.
— Не будемо говорити про мене, — сказала вона, похмуро похитавши головою. — Ми пообідаємо вдвох, потім поїдемо слухати найпрекраснішу музику. Як вам подобається мій туалет? — спитала вона, підводячись і показуючи свою білу кашемірову сукню з перським візерунком, надзвичайно розкішну й вишукану.
— Я хотів би, щоб ви були для мене всім, — сказав Ежен. — Ви чарівні.
— Це було б невеселе надбання, — мовила вона з гіркою посмішкою. — Ніщо тут не свідчить про горе, а проте, всупереч зовнішньому гараздові, я в розпачі. Через ці прикрощі я не можу спати і скоро споганію.
— О, це неможливо! — запротестував студент. — Але дозвольте запитати, що то за страждання, яких не може вгамувати навіть віддана любов?
— Ах, коли б я розповіла вам про них, ви покинули б мене! Ваша любов до мене — звичайна галантність, властива чоловікам. Але якби ви мене покохали щиро, то самі впали б у страшний розпач. Бачите, я повинна мовчати. Благаю вас, поговорімо про щось інше. Ходімо, я покажу вам свої покої.
— Ні, посидьмо тут, — відповів Ежен, сідаючи поруч з пані де Нусінген на козетку біля каміна і впевнено взявши її руку.
Вона не протестувала; навіть сама рвучко стиснула руку юнакові, що свідчило про глибоке душевне хвилювання.
— Слухайте, — сказав їй Растіньяк, — коли у вас є якісь неприємності, то ви повинні довіритись мені. Я доведу вам, що кохаю вас заради вас самих. Або ви розкажете мені про своє горе, щоб я міг розвіяти його, хоч би для цього довелося вбити півдесятка чоловіків, — або я піду і більше не повернусь.
— Ну, добре! — скрикнула вона, ляснувши себе по лобі, немов якась одчайдушна думка набігла їй раптом у голову. — Я зараз же вас випробую. — «Так, — подумала вона, — іншої ради немає». І подзвонила.
— Чи баронову карету запряжено? — спитала вона в камердинера.
— Так, пані.
— Я поїду в ній. Баронові подасте мою. Обід о сьомій годині. Ну, їдьмо, — наказала вона Еженові.
[110] Великий Могол — титул мусульманських правителів Індії із династії Бабуридів (1526–1707).