Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коли переводять? — спитав Хлєбников.

— Теске сказав: завтра…

— Але в нас лишається ще ціла ніч!..

— Не будьте легковажні, Хлєбников, — уже неголосно відповів капітан. — Ми не встигли підготуватися. П’ять сухарів, — чи надовго нам вистачить цього запасу провізії?..

Мур зібгався в клубок, до болю стис долонями голову. Якби в цю мить він виглянув із своєї комірки… то побачив би, що всі полонені дивилися в його бік, а на капітановому обличчі зовсім не було виразу покори чи суму, — він говорив усміхаючись.

Хлєбников торкнувся руки Головніна і, дивлячись на Мурову комірку, прошепотів ледь чутно:

— Підслухує, шкода!.. Нехай… А це що? Здається, він плаче?..

Мічман Мур плакав. Уперше за час полону йому не вистачило сил стриматися. Невже всі його плани зійшли нанівець? Невже Головнін відмовився від спроби тікати?..

Першого квітня по обіді караульні мовчки почали збирати речі полонених. Офіцер розчинив двері і сказав урочисто:

— До губернатора…

В замку зібралося чимало гостей; пишний одяг та визолочена зброя показали морякам, що то були важні чиновники й військові. Буніос сидів на відрізі червоного сукна, оточений, як завжди, охоронцями, теж святково вбраними.

Головнін увійшов перший, і в залі запала тиша, — всі обернулись до нього, з напруженим інтересом розглядаючи капітана.

Буніос усміхався. Він підняв руку і показав капітанові на стільчик. Головнін наблизився, а гості відступили на кілька кроків. У їхніх очах легко було помітити побоювання.

— Буніос, мабуть, устиг змалювати нас якимись страховищами, — сказав Головнін до Хлєбникова, коли той підійшов. — Он як поводиться, наче дресирувальник з тиграми!

Буніос обернувся до гостей:

— Ці люди не бояться смерті. Вони розлючені вкрай і тому байдужі до своєї долі. Уявіть, вони просили, щоб я дав розпорядження всіх їх убити…

Дженджик-офіцер, весь у золоті й сріблі, з набором прикрашених пір’ям стріл під рукою, вигукнув майже перелякано:

— Не дозволяйте їм наближатися! Вони здатні на все…

Буніос відкинув голову, засміявся; йому дуже подобалось це побоювання гостей і власна відважна поза:

— О, я звик! Служба примушує звикатися навіть з небезпеками. Важливо уміти поводитися з цими приятелями Хвостова… Хвацькі голови! Але терпіння, ласка і твердість роблять чудеса. Зверніть увагу: ми навіть здружилися. Інколи я розмовляю з ними цілі години.

Він кивнув перекладачеві і заговорив захоплено, нишком поглядаючи то на полонених, то на гостей.

Обличчя Олексієве проясніло, він слухав усміхаючись. Коли він почав перекладати, і гості, і губернатор напружено вдивлялися в обличчя моряків.

— Сьогодні ви прощаєтесь з тюрмою, — сказав буніос. — З усіх прощань це, мабуть, найкраще… Віднині ви житимете в прекрасному будинку, оточеному зеленим садом, де є й алеї для прогулянок, і мальовниче озеро, і на тому озері мальовничий острів… З цього будинку відкривається чудовий вид на Сангарську протоку, і вам, морякам, буде цікаво спостерігати рух кораблів у протоці… Я обіцяв вам цю милость уже давно, — як бачите, слово моє святе… Тепер ви житимете вже не як арештанти, — як гості…

З усмішок, з вигуків гостей Головнін зрозумів: вони схвалювали рішення губернатора. Почекавши, доки ущухне гомін, Головнін спитав:

— Чим пояснити цю зміну? Очевидно, ви зрозуміли, що повелись безчесно? Замість виявити гостинність і подати допомогу морякам великої сусідньої країни, ви їх полонили і завдали їм мук… Ми маємо право спитати вас: коли ви відпустите нас на батьківщину і чи будуть покарані винуватці наших нещасть?

Губернатор вислухав капітана, як завжди, з ласкавою усмішкою. Але ось заговорив перекладач. Обличчя буніоса нахмурилось і застигло, дуже схоже на жовту пергаментну маску. Він різко кивнув караульним:

— Виведіть…

Головнін зрозумів: своїм запитанням він зірвав весь спектакль, у якому буніосу так хотілось вразити всіх своїм благородством і людяністю. Вже на порозі Олексій розчув одну фразу, роздратовано сказану губернатором:

— Здається, я був надто добрий; вони заслуговують тільки на довічну тюрму або кладовище…

Новий будинок був знову-таки тюрмою; міцні грати відокремлювали полонених від караулу. Офіцер безперервно вартував біля грат, прислухаючись до розмов, наглядаючи за кожним рухом моряків. Неподалік від караульні, в сторожці, теж відокремленій гратами, сиділо двоє солдатів, озброєних, крім шабель та кинджалів, рушницями й луками з набором стріл.