Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І знову в буніоса була розмова про вас… Столиця вдруге наказала тримати вас під пильним наглядом, а зустрінуті російські кораблі та команди їхні нещадно знищувати…

«Ні, він не чув, про що я розмовляв з Муром, — з полегкістю подумав Хлєбников. — А проте, може, це тільки вступ? Що скаже він іще?»

Помовчавши, штурман спитав:

— Але ж це неминуча війна?

— На те скидається, — байдуже мовив Теске.

— І росіяни нітрохи не будуть винні в кровопролитті…

— Війна не триватиме вічно, — зауважив японець. — Коли-небудь вона припиниться. Тоді вас, можливо, відпустять додому…

— Ми можемо тільки дякувати нашим японським друзям, — устряв Мур. — Авжеж, завдяки їм ми не будемо учасниками кровопролиття. Ми перебудемо час війни в чудовій, культурній країні. Принаймні я не підняв би руки на жодного з японських солдатів чи моряків…

Теске глянув на нього й одвернувся:

— Це не мало б особливого значення.

Молодий японець незабаром пішов, як завжди вдоволений з себе, сказавши, що в замку його жде буніос… Жде буніос! Він робився все більш комічним у своїй самовпевненості, цей незначний губернаторський служка. Хлєбников повернувся в приміщення, вирішивши не випускати по-змозі з очей Мура. Якийсь час він наглядав за ним крізь вузький проріз вікна. Помітивши Олексія, що вийшов у дворик подихати свіжим повітрям, покурити, мічман квапливо підвівся, майже підбіг до нього і одвів у далекий куток, за калюжу, що тут звалася озером, за миршаві стебла очерету і довго про щось говорив йому, кожну мить озираючись на всі боки. Хлєбников зрозумів: зрадник умовляв Олексія піти його шляхом.

Увечері штурман розповів товаришам про свою розмову з Теске й з Муром та про те, що Мур довго переконував у чомусь Олексія.

— А де ж Олексій? — оглядаючись, спитав Головнін.

Шкаєв кивнув на Мурову комірку:

— І зараз про щось шепочуться…

— Ясно, — сказав капітан, хмурячись. — Але розгляньмо наші справи спокійно й по порядку. Що головне в наших обставинах сьогодні? Головне — це японські погрози. Добре, що Теске знов проговорився. Але звідки могла взятися у японських воєначальників така самовпевненість і зухвалість? Очевидно, якось вони дізналися, що з кораблями Охотського порту не можна зробити нічого серйозного проти їхнього флоту. Для того, щоб японці дістали добру науку, потрібна сильна експедиція з Балтійського моря. Одначе наш флот нині зв’язаний діями проти Англії, і про таку експедицію тепер не може бути й мови. А час збігає… До одних подій звикають, інші події забуваються. Хіба не можуть забути в Петербурзі, яким ганебним обманом нас полонили? Та чи й знають у далекій столиці про цю подію в усіх її подробицях? Скажу одверто: в мене більше надій на Рікорда, на Рудакова, на славний екіпаж «Дианы», — так, так, вдесятеро більше надій, ніж на петербурзьких вельмож. Наші товариші не забули про нас, звичайно… Я вірю, вони прийдуть, і вже незабаром прийдуть до японських берегів. І знов становище таке, як і тоді: що зможе зробити жменька хоробрих людей проти численної армії і флоту Японії? Це вже не Кунасірі! Це — сама Японія. Та коли прийдуть російські кораблі, наша варта подесятериться. Тоді не можна буде й думати про втечу. Виходить, треба рискнути тільки тепер…

Моряки мовчали. Капітан дивився на слабенький вогник коминка; в згасаючих розломах жару малювалися йому далекі камчатські сопки. З коридора чути було неквапливі і ніби сторожкі кроки караульного.

— А як же бути з Муром та Олексієм? — нагадав Хлєбников.

Капітан байдуже повів рукою:

— Це деталь. Висновок простий і ясний: всіляко стерегтися Мура… всіляко! А тепер доведеться стерегтися й Олексія. Він весь час вагається, не знає, на чий бік стати. З такими людьми не йдуть на сміливі діла.

Він уважно вдивився в обличчя товаришів.

— Ось що важливо мені знати… Саме тепер важливо: хто згоден разом зі мною, не гаючись, тікати з полону?

Хлєбников мовив неголосно, твердо:

— Я з вами, капітане…

Шкаєв поривчасто схопився з лави:

— Усі ми…

— Готуємось і при першій змозі тікаємо, — сказав Головнін. Він усміхнувся.

З цього вечора шестеро моряків пильно стежили за Муром і Олексієм. Але стежили не тільки вони. Мур, що ніби був байдужий до їхніх довгих вечірніх розмов біля коминка і настирливо ліз у товариство до японців, — теж невтомно наглядав за капітаном, штурманом і матросами… Удаючи сонного, він напружено прислухався до неголосних, уривистих їхніх розмов, а коли, траплялось, залишався в приміщенні сам, квапливо нишпорив по їхніх постелях. Він намагався знайти речові докази і довести японцям, що ці шестеро готуються тікати. Ні, він не повірив Хлєбникову, буцімто вся група більше не думала про втечу. Він знав, не такий Головнін, щоб смиритися, а матроси, як і раніш, були вірні своєму капітанові.

Що так приваблювало їх до Василя Головніна? Просто звичка та дисципліна? Але хіба й сам він, мічман Мур, що успішно дослужився до цього обер-офіцерського чину в російському флоті і вже сподівався підвищення до лейтенанта, — хіба він не знав, що таке дисципліна?

А може, матроси відчували до свого капітана синівську прив’язаність і довір’я, бо Головнін за всіх обставин лишався і привітним, і ласкавим, і добрим?