Апгрейд для Всесвіту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Грегора вбили минулої п’ятниці на автостоянці в Рольовому Парку. Але ж Грега вбити — як у п’яту Ахіллесові влучити.

От іще хтось пішечки сходами суне. Доведеться дим вдихати й зі сторонніми розкланюватися…

Не пояснюй непоясненного, Семіуху, не сміши солідних начитаних фізи— ків-фундаменталістів. Простіше повірити в навіяну галюцинацію чи дистанційне навіювання. Стоїть, скажімо, поруч на майданчику голенька дівчинка, вся пахне шампунем, розтирається, тремтячи від холоду, — і ніхто її не бачить. Вона навіяла, що невидима, ну й що ти з нею зробиш? Версія навіювання пояснює відразу все: феномен перенесення, явища постприсутності й квазйснування… ніяк не запам’ятаєш, у чому, все ж таки, розходження між квазі— існуванням і постприсутністю? Та й не знайдете ви, правду кажучи, жодних особливих розходжень. Чим менше ми знаємо М тим більше термінів вигадуємо…

Навіюванням легко пояснити взагалі що завгодно. Тому й не розглядають його серйозно холоднокровні розумники-аналітики. Нецікавими є для них прості пояснення.

З’явився хлопчик років дванадцяти. Хлопчик дуже акуратно, ведучи відлік рухів, не дозволяючи собі зайвого м’язового сплеску, стрімко стрибав сходинками вниз. Приголомшлива координація в дитини. Спортсмен, певно. Юні спортсмени зазвичай виглядають старшими ніж однолітки. На проліт він витрачав три скоки. Потім поворот, два скоки, поворот — усього, отже, сім рухів за секунду. Молодець. Таку вивірену точність навіть у гімнастів не завжди зустрінеш.

Ще була гіпотеза, що психомутанти — просто гості з чужих світів. Прибульці між нами! — переконували її адепти. — Ми серед прибульців!

На цій планеті все може статися. Можливо, планета ця споконвіку належала прибульцям. От з’являться вони одного разу, висунуть вимоги, — віддавай їм Флориду, Гімалаї віддавай… А якщо навіть і не місцеві вони, прибульці ті, все одно вони можуть зажадати того ж таки. Мовляв, посуньтеся, хлопці, ви й самі нетутешні… Ні, — подумав він, — не буду підозрювати хлопчика. Скаче він, щоправда, надто вже не по-людськи, але ж займається цим, мабуть, половину свого короткого життя. А в його віці вистачає кількох повторів, щоби вкарбувати у пам’ять ритм і малюнок руху.

Присутність стороннього хлопчисько ігнорував; Богун побачив, як він іде в бік магазинів. Наче робот іде. Звихнувся пацан на відшліфованості жесту. Таки спортсмен.

Дівчинка скакала так само розмірено і жваво, але набагато швидше. У правій руці тримала вона згорнутий пакетик. Спідничина, як парашут, підлітала з-під короткої куртки на кожному останньому — найдовшому — стрибку. Вона щось чи то примовляла, чи наспівувала на бігу. Окатий стрибунець. Порівнявшись із нахмуреним агентом, вона зненацька посміхнулася, глянула скоса — червоно-чорна дівчинка, вогник у сірому під’їзді. Вона підстрибом бігла знову ж таки до магазинів. Її рухи тішили око.

Торговий центр — вісь тутешнього світопорядку, — вирішив Богун. Дівчинка призупинилася, щоб перекинутися кількома словами з вирядженими шістнадцятирічними кицюнями, які пильно озирали світ і людей у явній надії раптом узяти та й вийти заміж. Він чомусь відчув тривогу. Усе-таки дивні тут діти.

Вгорі знову залунали голоси. У нього виникло кепське передчуття. Дівчинку як вітром здуло; та от — десь за кілька секунд — вона ж знову спускається сходами. Сестри-близнючки? Цього разу замість пакета вона тримала господарську сумку: сумка була зліва, її заносило на поворотах.

— Привіт, — сказав Богун. Дівчисько не відповіло: проскакало повз нього, не озирнувшись і задерши носа. Відчула зацікавлення собою. Добре, подивимося, — невиразно подумав він.

І ця помчала до магазину. У них там шабаш, у цих стрибучих дітей.

Він відкинув недокурок, піднявся на майданчик, знову подзвонив. Тиша. Сусідів розпитати? Чи — щоби само собою вийшло — помилитися дверима, розговорити господаря; якщо пощастить — у гості напроситися. Стандартний маневр людини, яка працює у Нагляді. Робота в нього така: постійно помилятися дверима.

За хвилину дівчисько влетіло в під’їзд. Піднімалася вона бігцем, дрібно лічачи мештиками сходинки. З господарської сумки стирчав пакет, той же або такий же. Від її бігу здіймався вітерець і весело подзенькували молочні пляшки в пакеті.

— Привіт! — на бігу крикнула вона.

Очима зблиснувши. Смарагдова блискавка. Здорова енергія приборканого полтергейсту. Богун дивився їй услід. Років тринадцять-чотирнадцять… спритна яка, з ранніх.

Невже серед них є й діти? Він не чув про це нічого. Жінки — так, зустрічалися. Викрили одну недавно на Жуках. Але діти… Та хіба, власне, не все одно?

Він відчував: не все одно, й це доволі істотно. Абсолютно зрозуміло, що сліди не могли належати дитині. Не дитина це, і не жінка навіть: розмір не той. Цілком казармений розмір має слід. Чи не час мені прозондувати околиці?

І все-таки: Що зміниться, коли я встановлю — серед мутантів з’явилися діти?

Хто вона, ця дівчинка? Я пам’ятаю її, зовсім точно, я їй чимось зобов’язаний: життям або чимось ще важливішим. Чи не пов’язана її поява з моєю амнезією? Якщо так, шукати її належить там, де знайшли мене: у лісі, у Глушині. Чому я такий упевнений у її існуванні? У тому, що вона чекає на мене? Що спільного в мене з цією смаркулею?

Він вирішив не прискорювати подій. Спершу переконатися треба. Узяв валізку, зійшов униз, вийшов назовні, озирнувся. Підійшов до довготелесого телепня, який тупо дивився собі під ноги. Попросив прикурити. Телепень виявився в дошку п’яним. Від нього за милю тхнуло чимось дуже дешевим. Богун подув йому просто в обличчя, відганяючи перегар, і рушив у бік чергового собаки, — добермана, здається. Звернувся до господаря пса з тим же проханням; пес загарчав. Господар шарпнувся набік.

— Вогню не буде? — закричав Богун.

Хлопець заворушив губами та відвернувся. Собака несамовито загавкав. Немічний біло-рожевий кіт, який нюхав сніг, виразно глянув на нього. Богун, зітхнувши, вийняв із кишені запальничку, покрутив її в руках і прикурив, ретельно та зухвало. Кіт, зиркнувши скоса на дим, люто чхнув.

Зовсім замордували нас друзі людини та змій зелений, — підсумував Богун. До цілковитої нестями довели. Узяти хоча б он цього дурня на повідку в добермана: абсолютно зрозуміло, хто у них у парі головний. А котяра? Артистична морда в звіра. Як прокурор виглядає. Ну геть тобі спікер підвальний. Ватажок, якому не треба слів, щоби виявити почуття. Нітрохи не приховує звір своїх думок про людину та її сумнівних друзів.

Котяра, недонюхавши, потягнувся і покрутив головою. Його витягнутий хвіст здригався. Випромінюючи неймовірне презирство, спрямоване на всіх і все, він прогулянковим кроком рушив до голубів, які осатаніло видзьобували з— під снігу щось минулорічне.

Вдалині, біля шкільної огорожі, нудьгують собі трійко басмачів, — відзначив агент, — ну звісно, ті ж, у шкірі. Знайомі всі обличчя, знайомі звички. Його не здивувала Їхня присутність. Якщо я Їх бачу, отже, і вони мене бачать, — зробив він карколомний висновок. Значить, знають, що я їх бачу… чи не знають? Та чорт із ними, зрештою.

Він повернувся в під’їзд. У під’їзді шаруділи газетами. Молодий чоловік, його ровесник, методично відчиняв поштові скриньки, виймав із них усе, побіжно переглядав і вкладав назад. Інформаційний маніяк, мабуть. Або конкурент. Це цілком можливо.

Конкуренти мої поділяються на дві групи: кожен перший хоче мене обскакати, кожен другий — усунути, — думав Богун, піднімаючись сходами і дедалі більше поринаючи в чорну меланхолію. — Я, відповідно, мушу обскакати кожного першого й усунути кожного другого. Усувати складніше, зате набагато ефективніше, ніж обганяти… ну й слівце я винайшов… дітки не знати звідки, чи не набридло вам обскакувати дядька зі спецслужби? недобре, дядько нині похмурий і з голови до ніг усіма обскаканий, це його турбує і справі шкодить… Які тут можуть бути близнята? Не має тут бути ніяких близнят!

Сліди вже підсохнули. Після чергового контрольного дзвінка в зачаровані двері він, роззирнувшись, відкрив валізку, ввімкнув біолокатор. Прилад блимнув зеленим очком індикатора й тихенько заспівав, натякаючи на близьку присутність суб’єкта з потрібними параметрами. Це зовсім не сподобалося Богунові. Хіба може сподобатися невидимий спостерігач?