Над планетою — «Левіафан»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, полковнику! — пробурчав він скорше до себе, ніж до військового. — Два роки забагато. Якщо нам вдасться вирвати таємницю доктора Браузе, ми висадимо греблю наступної осені.

— Доктора… Браузе?.. — здригнувся полковник.

— Так, доктора Браузе, велику таємницю «Левіафана», — похмуро процідив крізь зуби Штраус. Полковник я якоюсь настороженістю окинув поглядом його високу постать, щось подумав мить і, охоплений непевністю, відвернувся.

Гори відступали назад. Далеко за шпилястими вершинами сіріло небо. Що то буде за день? Якими очима він гляне на нове дивовижне озеро серед скель? Штраус глибше засунув руки в кишені, подумав із зловтіхою: «Все йде як слід. Головне: не втрачати напрямку. Головне — прийти першим до фінішу».

ЗАМАХ

Це було півгодини тому. Може, місяць, рік, два… Час втратив усі виміри, лишилося тільки почуття втрати. Літак відірвався від землі, розтанув у просторах нічного неба. Ганка Крижанич, товариш і спільник, була вже далеко, по дорозі в Москву.

Він вийшов у хол, підняв очі до великого настінного годинника. О другій ночі вона буде в Москві. Як мало важить простір у наш час. Година польоту. Стрибок через прірву неба і — все.

— Пане Ріхтер!

Голос збоку, владний, глухуватий, з нотками нетерпіння.

— Я — Ріхтер. — Він дивиться на високого, в шкіряному плащі чоловіка — кущуваті брови, вивчаючий, затаєний погляд.

Незнайомець сухо посміхнувся — так посміхаються актори на сцені: лише шорсткими, немов задубілими губами. Очі ж з-під кошлатих брів гостро вивчають Ріхтера. Ріхтер мимоволі втягує голову в плечі, м'язи йога тужавіють, все тіло свинцево важчає. Десь він бачив цього типа. Здається, в домі президента Вальтера Кірхенбома.

— Мене послано за дорученням шефа, — чоловік постукує пальцями по годиннику. — Вас чекають на банкеті, пане Ріхтер. Час, пане Ріхтер.

Ріхтер звів плечима. Невже навіть зараз, о цій неслужбовій порі, час має якесь значення?

У незнайомця нервово звузились очі, він озирається навкруги, говорить владним, дещо таємничим голосом: час має певне значення, особливо зараз, якщо врахувати вимогу пана президента і той факт, що на віллі пана президента зібралися представники ділових кіл міста.

Святкового настрою як не було. І ніжний смуток геть розвіявся, спопелів під свинцевим поглядом людини, в чорному. Ріхтерові нагадано про його — службові обов'язки. І представники ділових кіл ждуть на нього. Ну що ж, інженер-конструктор «Левіафана», якому щастя не вельми щедро дарує усмішки, повинен пам'ятати про своє місце в житті. Він завжди готовий до послуг шефа.

— На жаль, моя машина сьогодні…

— Зайві турботи, пане конструктор, — вигукнув з полегкістю чорнобровий. — Прошу ласкаво, пане конструктор. Машина біля парку…

Чорний плащ, вузькокрисий капелюх з хвацьким пером, грубі черевики — в усьому настирлива сила. Ріхтер почуває себе мало не бранцем чорнобрового, він уже весь в його владі, віддається їй покірно, бездумно, навіть з полегкістю.

Ось і авто. Хтось підступає збоку й запобігливо відчиняє дверцята. До послуг пана конструктора! Час не жде! Темний кузов припрошує його всередину. Спереду — дівчина у капелюшку. Сидить, відхилившись назад, впершись руками в кермо. Ріхтерові потепліло на серці, він готовий сипнути жартом. Набагато приємніше, коли тебе віддають в руки отакого милого володаря.

— Прошу, прошу, пане конструктор! — неспокійно озвався за його спиною чоловік у шкірянім пальті. Дівчина похилилася вперед, зіщулилася, ніби ждучи удару, включила мотор. Весь кузов дрібно тремтить, і руки дівчини теж тремтять на кермі. Ріхтер ставить ногу на підніжку, схиляє голову.

— Прошу, прошу! — підштовхує його уривчастим голосом незнайомець.

Ріхтер ще більше нахилився вперед і в цю мить побачив зовсім близько перед собою немов осклілі від напруги очі дівчини-водія. Крейдяно-біле обличчя дихнуло на нього страхом.

— Тікайте!.. Геть!.. Геть!..

Мотор ревнув, весь кузов глухо застугонів, задрижав і враз зірвався з місця. Ріхтер відчув удар у плече, потім у голову, земля під ним гойднулася, попливла, розм'якла, знову щось ударило його — тепер майже нечутно, в очах стало червоно, гаряче, і він упав у чорне забуття…

Що з ним сталося? Куди його везуть? Голова погойдується на м'якій подушці, голубувате світло тисне Ріхтерові на повіки.

Він відкриває очі, бачить схилене над собою обличчя лікарки, яка тримає в руках його долоню, промацує пульс. Сиве пасемко ніжно тремтить на лобі жінки. Куди його везуть? Він мусить знати… Негайно!..

Він благає жінку самими очима, благає всім серцем, щоб його відвезли на віллу Вальтера Кірхенбома. Він мусить дістатися туди й розповісти Кірхенбомові про вчинений на нього напад.

— Я прошу… на віллу Кірхенбома. Гельдерштрасе, десять.

— До Кірхенбома? — В очах у старенької лікарки побожний страх. Рука її, суха й лагідна, лягає на розбиту Ріхтерову голову. Як бути? Невже пан хоче зашкодити своєму здоров'ю?

— Негайно на віллу!