Сучасна польська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я теж піддався паніці. Фізика взагалі давалась мені дуже важко (над фізикою, а особливо над геометрією я бився, як той відчайдух, що хоче голіруч вивернути дуба). До того ж останнім часом я занедбав навчання. Саме тоді я болісно переживав крах своїх надій і не міг змусити себе систематично працювати. Переді мною неначе розкрилась чорна прірва. Здавалося, все моє життя піде шкереберть, якщо тільки не станеться якийсь несподіваний вибух. Цей настрій був викликаний розпуском партії.

Підстьобуваний грізними запитаннями я гарячково гортав підручник, надійно сховавши його за Вандиною спиною. В думці я кляв те дівча, що намалювало на дошці шараду: звичайнісіньке дівоче серце, винову даму і на лихо перекривлене вчителеве обличчя з написом «фізика». Я ковтав знання: закон тяжіння, дифузія, світло, електрика, — бр-р! — а в вухах лящали вигуки: «Сідай!

Сідай! Вам корови пасти, а не в гімназії вчитись!» Як же мені було боляче. Невже я обманувся в ньому? Що за вислови! Парта за партою по черзі падали жертвою.

Ванда обернулась до мене, і обличчя її раптом просяяло.

Рух двома пальчиками — і підручник закритий. Я розгорнув його, буркнувши: «Не дурій!», ще не здогадуючись, що це зроблено навмисно. Коли нарешті знову відшукав загублений текст про дифузію чи ще щось таке, пальчики знову швиденько згорнули книжку. Цим разом я вже остеріг Ванду: «Відчепись, ти… святеннице, бо так і трісну по довбешці… Я таких жартів не люблю». Може, я справді занадто грубо присадив її. Ванда зараз же помстилась — втретє закрила книжку. А може, вона розсердилась за оту «святенницю», бо очолювала шкільне релігійне товариство, кузню дівочої непорочності. Я ж і в гадці не мав, що ця роль дуже їй не до вподоби. Чи не тому це прізвисько так боляче вразило її? Хіба міг я тоді припустити, що Ванда прагне чогось зовсім іншого й чекає своєї духовної поразки в чиїхось обіймах? А поки що вона мусила лицемірити: «Дівчатка, подруги любі, не носіть таких облиплих сукенок, бо в них ви схожі на блудниць. Не гнівайтесь, але вони надто вже підкреслюють форми».

Я скипів, мене опекло почуття образи. Цю чутливість до всякої кривди розпалював Павел своїми виступами на таємних зборах у лісі. В цьому гнилому суспільстві людина людині завжди буде вовком. От як Ванда. До того ж, як я вже згадував, на кожному моєму вчинку тяжіло від певного часу якесь прокляття — самотності, порожнечі, песимізму. І тільки цей лист став вісником революційної надії…

БІЛЬШІ ВИМОГИ

Я вже знав, що зірву свою злість на першому, хто під руку потрапить. «А не діждете, щоб селянський син дозволив збиткуватись над собою розбещеним і лицемірним дрібнобуржуазним виплодкам!» Недовго думавши, я щосили луснув Ванду підручником по голові. Вчитель на півслові урвав свій присуд над котроюсь із учениць: «Сід…» Він стояв біля дошки, роззявивши рота і приголомшено дивлячись на мене. Лише за кілька секунд у нього з грудей вирвався вигук обурення: «Це щось нечуване! Зроду не бачив, щоб учень ученицю!..» (Ущипнути когось на уроці, щоб відплатити за якусь кривду, — це була в нас річ звичайна. Потерпілий тільки зуби зціплював). Фізик давився словами, говорив швидше, ніж звичайно, з його обличчя зник овечий вираз, а очі, завжди сонні, метали блискавки. Я встав, коли вчитель почав мене картати, роздратовано простягаючи в мій бік руку.

Я дивився йому в вічі з піднятою головою, хоч це й могло видатись зухвальством.

ВИТРИМАТИ

Учитель гримнув:

— Марш за двері! — Але одразу ж, ніби збентежений моєю поведінкою, знизив тон. Обличчя його знову стало розгубленим. — Прошу вийти з класу.

Я не мав наміру ані просити пробачення, ані тим більше послухатися вчителя. Що, поступитися перед цією зграєю, яка з удаваним острахом дивиться на мене?

Ніколи в світі. Мало того, що народ нидіє в злиднях… через жменьку людей, чиї сини й дочки становлять більшість у нашому класі. Тоді я принципово поділяв вітчизну на два непримиренних табори. Ні, я не зігнуся ніколи.

Хоч би й світ завалився…

БІЛЬШІ ВИМОГИ ДО СЕБЕ

Я зробив найбільшу поступку, коли буркнув:

— Пане вчителю, я не винен.

А в душі весь кипів, бурхливо протестував проти зради вчителя, від якого міг би чекати розуміння й поблажливості.

Пізніше, розмовляючи з ним про цей випадок, я дізнався, що він зовсім не мав наміру принизити мене. Просто хотів, щоб я отямився й пожалів себе і його. Ох, таж він міг удати, що нічого не бачив…

— Ти що, з глузду з’їхав?! — кричав фізик, аж запінившись і, нарешті, пригрозив — Якщо ти не вийдеш з класу, то я вийду. — І вже повернувся до дверей, сховавши таким чином від очей учнів своє розгублене обличчя.

Клас завмер. Такого в історії гімназії ще не було.

Вчитель капітулює перед учнем, що не є сином ані комісара поліції, ані старости! Як от Янек З. Товариський, але трохи гордовитий, добре вихований, чемний, улюбленець широкоплечої й вузькостегної вчительки німецької мови. Одного разу він безжально взяв її на глум. Вона звертається до нього на «ви», з улесливою усмішкою на товстих губах, просить прочитати з Гете якийсь уривок про любов, а він цинічно відповідає: «Освідчуватись у коханні я буду десь в іншому місці». — «Янеку, схаменись, а то доведеться поставити тобі незадовільну оцінку». Мені й досі стоїть перед очима ця картина: німкеня заламує руки, її плечі й руда кучма трясуться від ридань, а однокласники пишаються твердістю Янека.

Клас затамував дух. Чути було тільки шипіння спиртівки, запаленої на початку уроку, ще перед тим, як фізик помітив на дошці ту злощасну шараду. Він уже взявся був за ручку дверей. Отоді-то схопилася з місця Ванда, почервоніла, з розтріпаною гривкою, і, благально склавши руки, схвильовано вигукнула:

— Пане вчителю… я його виправлю! їй-богу (господи, прости мені, грішній!). Виправлю, щоб він був такий, як усі ми. У нього якась дивна вдача. Кожен підтвердить, що в нього важкий характер.

Ванда конвульсивно стиснула губи. Здавалось, вона зараз заплаче.

Вандин порив нікого не здивував, адже вона просто приєдналась до тієї кампанії за моральне вдосконалення учнів, яку вже давно розпочали наші гімназичні духовні наставники. Вони вважали, що в нашій країні багато хиб, які слід виправити, — і тут нібито йшли назустріч прагненням молодого покоління, — але виправлення годиться починати із себе самих та найближчого оточення.

Час від часу лунали заклики: «Виховай себе громадянином з високими моральними якостями!», або коротше: «Будь доброчесним!» Ці заклики падали на сприятливий грунт. Нас, як і дорослих, турбувало поглиблення економічної кризи, ми прагнули стати на перешкоді якимсь ворожим силам, пуститися в погоню за якимось розкрадачем загального добра. Переслідування, захист, боротьба!

І от раптом десятки гімназистів, радо порвавши зі своїм одноманітним життям, кидались ловити ворогів суспільства. Якщо ти не брав участі в цих ловах, то сам ставав об’єктом цькування. Кожен твій «хибний крок» сповнював юних громадян певністю, що вони викрили корінь зла. Оскільки ж до «збочень» схильні були здебільшого діти бідняків, то все своє обурення новоявлені борці зі злом спрямовували проти грізної темної сили, ім’я якій — «чернь». І починався справжній «хрестовий похід» — адже ж не могли існувати поряд високі ідеали і хамство, зразковий порядок і безлад! Кожен намагався показати себе героєм і шукав небезпеку, де тільки міг.

Тож не дивно, що з гімназичних паріїв робили спритних і підступних ворогів. Тому, хто брався знищити «заразу» серед однокласників, здавалося, ніби він іде на богатирський подвиг. Смерть загрожує звідусіль, а він безстрашно прямує вперед! Природно, такі «герої» проти всіляких дрібниць пускали в хід важку артилерію.