Сучасна польська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я повинен врятувати цю стражденну душу від мук каяття, від самозасудження…

— Слухай, за яких два тижні випускні екзамени. Я боюся хімії. А ти? Контрольну скатала? Хімік переписав усіх, хто з ким сидів, а тоді вже навіть не дивився, чи хто списує. Дома розкладе зошити рядами попарно і кінець кінцем докопається, хто скатав роботу, а хто написав сам. Цей дістане п’ятірку. Ні, трійку… В хіміка своя теорія. «На п’ять знає бог, я — на чотири, а учень у найкращому разі на три. Хіба ж учень щось тямить?»

І цілому ряду поставить трійки, але зі знаком запитання, а це ще гірше ніж двійка, бо впливає також на оцінку з поведінки.

О, він хитрун і вигадник, той хімік з більмом на правому оці; око в нього пошкоджене під час вибуху на російському кораблі у війну з японцями 1905 року.

Ванда поглядає на мене, ніби з-під крис капелюха, похитує головою — «ех, ти, базікало» — і знову щось стискає їй горло, голос уривається… вона знов заводить своєї:

— Я ж взяла на душу подвійний гріх. Якби ксьондз довідався, що я… та ще з ким? А він же мені тебе доручив. — Слово «він» вона вимовляла з такою побожністю, наче говорила про самого господа.

— Заспокойся, люба. Не треба так себе гризти. Кожен спокутує свій гріх, як сам знає. Не треба перебільшувати свою провину. Ось піду на сповідь, то і в цьому покаюсь. Буду послідовний. Я вмію бути послідовним. Але можеш не сумніватись: ти мене приборкала. Такого харцизяку…

Коли це я піду на сповідь? Бр-р! Як я пишався тим, що в головному не поступився ні на йоту. Тут я ні разу не покривив душею, відколи зблизився з Павелом.

На недільні шкільні відправи учні, що жили за містом, могли не приїздити, приносили довідку від місцевого ксьондза, що в нього слухали слово боже; від сповіді в місті я також відкараскувався: подавав довідку нібито з нашого сільського костьолу, скріплену печаткою, яку Павел зробив у кузні. Краєчком ока поглядав на Ванду, боячись, що мої витівки буде викрито.

Я таки заспокоїв її сумління, чи вона свідомо дала себе обдурити? Байдуже. Тепер мені вже важко пригадати ті хвилини, коли між нами виникало відчуження і хвилею наринало каяття, бо ми почали остерігатись кожного слова, яке могло б довести до розриву. Часом вона ніби волала: ось я, іди зі мною в світ моєї віри! Але водночас якась непереборна сила спонукувала її опиратись адвокатовим наказам. А я, вислухавши всі докори, знов повертав на своє. Вона віддалялась на якийсь час, а потім раділа, що знову належить мені і що я цього хочу. Аж дивно, як спритно вона вміла викрутитись, коли ми потрапляли в ніякове становище.

Одного разу ми з Бандою поїхали на велосипедах до сусіднього містечка Коминки подивитись, якого лиха наробила повінь. Нам схотілося поласувати морозивом, і ми зайшли до єврейської крамнички, бо там воно коштувало дешевше, а в мене в кишені були самі дрібняки, мабуть, не набралося б і злотого. Ванда делікатно поправила мені комір сорочки, коли рудоволоса хазяйка принесла дві порції вершкового морозива, а як та подавала лимонад, удруге зробила цей жест, аби тільки не дивитись на неї. (Господи, що їм зробили євреї, обурювався я в душі, відколи облишив антисемітську «Самооборону народу» і за допомогою лівої преси засвоїв принципи гуманізму та класової солідарності. На думку ендеків, євреї гірші навіть за злодіїв і бандитів, бо вони невиправні. Ще в початковій школі вчитель, щоб покарати за пустощі, садовив мене на одну парту з дівчатками-єврейками). Але любов заступила в цю мить усі інші почуття, і в цій тісній кондитерській, де стіни були засиджені мухами, а вікно виходило на вбиральню, я, дивлячись Ванді просто в очі, палко говорив:

— Краще б ти вже грішила не сама, а разом зі мною, аби тільки не мучилась так, як оці жертви поводі… — і стискав її руку.

— Грішила? — шепотіла вона. — Тобі ще мало? Ти хочеш катувати мою душу?

— Душу і тіло.

— Я почуваю душею…

Вона зашарілась. В цю мить до кондитерської ввійшов прилизаний, вичепурений Генек Батко, лобуряка невиправний, він уже цілий місяць не ходив до гімназії і знічев’я залицявся до Ванди. Він низько вклонився нам, замовив морозиво й боком сів на підвіконня. Вандине лице побіліло, наче його хтось пудрою обсипав. Вона відразу пішла в наступ на мене. Здається, кожен знайомий стежив за нею на доручення адвоката. Бідолашна Вандуся!

— Чому ти не читаєш «Малий дзеннік», а тільки «Дзеннік поранний»? А може, щось іще гірше? Не вдавай із себе дурня. Ой, вибач, це я зопалу. Все переплутала, я так нервуюсь. Адже це комуністична газета. Мій тато тобі вже казав.

Ах, пан адвокат! Він курив цигарки з солодкавим запахом, здається, єгипетські, і з сардонічною посмішкою, з сардонічною люб’язністю, удаючи з себе людину безсторонню й зичливу, пояснював мені, що таке свобода.

У нас дозволено робити і те, й те, ми ніколи не допустимо в Польщі справжнього фашизму, для цього досить одного концентраційного табору, аби тільки він був в інших руках, та ізоляції євреїв, — але чи все те, що дозволено і не загрожує в’язницею, слід — робити? «Я в цьому питанні згоджуюся з визначенням Маркса чи Енгельса. Ми живемо в світі необхідності, і людина вільна лише в тій мірі, в якій усвідомлює цю необхідність».

Світлий костюм у сосонку, модна шовкова сорочка темно-синього кольору, щоки в червоних жилках. Сірий капелюх з химерно вигнутими крисами (адвокат відрепетирував погляд з-під нього). «Ну, дітки, бувайте, не пустуйте. Коли ваш поїзд?

Я все забуваю. Пах-пах-пах!» — Він вдало наслідував чахкання старенької чортопхайки, що возила вже третє покоління гімназистів з нашої округи.

За адвокатом суне його дружина, здоровенна туша, шия, як у вола. Але ж вона зараз повернеться. Чорти б її взяли!

— Газети мені надсилають безплатно.

— Безплатно? — радісно підхоплює Ванда. — Ага!.. Так воно і є: хтось їм дає гроші. Недарма пишуть у наших газетах про оті московські срібники…

— Ти їх бачила?

— Ні, але доказів є скільки завгодно.

— Шкода. — Я глибоко зітхнув. — А мені б так хотілось побачити.

— Ну знаєш… Я ще раз прошу тебе — не строй із себе дурника.

— Боронь боже!

— От і добре! — вона аж у долоні плеснула.