Сучасна польська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Аби тільки ваші дискусії не призвели до утворення нового, позбавленого моральних основ безнаціонального суспільства. Ну, ну, я жартую… Ванда — це така істота, що ніколи не потрапить у темну безодню пристрасті. Навіть коли б забрела в темні лісові хащі». Ну, хіба це не прозорий натяк на нічну відсутність Ванди? Але він вважав її неприступною, як скеля.

Або про майбутню професію: «Ви підете на юридичний? Тоді будемо з вами заодно, хоч і не у всьому згодні».

Дипломат. Вряди-годи, чекаючи на Ванду, я частував пана адвоката цукерками. Одного разу, задумавшись, я витяг з кишені замість цукерок паперові пакетики з чимось зовсім іншим. Як сьогодні, пам’ятаю удавано перелякане обличчя господаря. Він підніс руки, мов такса лапки: «Це для мене занадто солодке. Моя дружина це добре знає. Скаржиться, бідолашна. Усе їм мало. Це жарт, звісно, та чом би й не пожартувати, коли жінки не чують.

Але признайтеся, з ким це ви зраджуєте Ванду?» Він любив мене егоїстично, маючи якісь далекосяжні плани, через те багато чого прощав, гнав од себе підозри, бо твердо вірив, що кінець кінцем знайде в моїй особі посередника, який принаймні в одному селі допоможе йому організувати ендецький гурток. «Експериментальний. Мені якось треба придивитись до цих… приспаних шелів![6] Бр-р! Аграрна програма нашої партії нікчемна, нам нічого протиставити навіть тим нерішучим реформам, які пропонує міністр сільського господарства Понятовський, а переконати цих тупоголових важко».

— Добре було б оселитися там назавжди або на якийсь час, — сказав я одного разу неголосно, але так, щоб почула Ванда. — Одружитись і осісти на селі. Шкода тільки, що життя там убоге.

— Але той, хто має багато землі, може взяти собі наймита й жити зовсім непогано, правда?

— Правда.

Підохочений, він делікатно закинув:

— А до вашого села дорога йде лісом, еге ж? Ванда лісу не боїться, але перед селом тремтить. Ми не знаємо, як порятувати оту бідолашну селянську худобу. Коли бачиш, яка та скотина худа, як вона мучиться на припоні, то аж бридко молоко пити. У Гітлера є великі селянські господарства, «бауернгофи».

Адвокат знав про ліс. Виходить, Ванда не відала, хто кого дурить. Батько був безпорадний супроти своєї одиначки, схильної до істеричних вибухів через кожну дрібницю. До того ж — про це я теж довідався пізніше, — Банді імпонувало, що батько, шанований у місті адвокат, приділяє їй стільки уваги: така близькість дуже «підносить» розумовий рівень дівчини! А Ванда виконувала різні батькові доручення. «Ну, Вандусю, Ванду сю, в ім’я господа, задля незалежної Польщі!» — чув я зі своєї схованки адвокатові вмовляння, і серце в мене краялось від ревнощів, бо в уяві я бачив, як «моя дівчина» на ті слова нашорошує вушка, ніби лошичка, що рано познайомилася з упряжжю й батогом.

— А що ви будете зубрити з Зоською?

— Усе. Між іншим, історію. Це моє найслабше місце. (Ванда вживала цей вираз часто, в різних ситуаціях і з усякого приводу. «От ти хвалиш мої губи, а мені здається, що це в мене найслабше місце»). Я ж, власне, крім дати хрещення Польщі, нічого не знаю.

— Я запитаю історика про війну. З чим ми підемо на війну, якщо Гітлер нападе на нас?

— Ну, — спалахнула вона, — на таке безглузде запитання можна відповісти хіба що дотепом: «Чим побили ворога?» — «Ворога побили солдатами».

Я гучно зітхнув і задер голову вгору, благаючи небо остудити холодним душем розпалену уяву Ванди. Звідки в неї така принциповість? Вона — викапаний батечко з його великодержавницьким гаслом «від моря до моря».

Адже йдеться про те, щоб її допустили до іспитів на атестат зрілості, а не про теоретичні сутички. Ось я вже цілу годину не маю спокою, турбуюсь за неї, так наче вона — примхлива дитина, що потребує невсипущого догляду.

Стало трохи темніше, місяць пірнув за хмару і, хоч плив по небу, ніяк не міг із-за неї вийти, бо хмарина вибрала якраз ту саму путь. З пітьми, блимаючи нечисленними вогниками, невиразно проступало місто. (А чим не місто? Адже бувають і гірші закутки). В центрі здіймалась величезна баня костьолу. За хвилину почулось тупотіння копит на кам’янистому висохлому шляху — мабуть, коні верталися з паші. Цокання копит заглушили хрипкі голоси та тирликання гармошки, що долинали з міста. Ану, скаже чи не скаже Ванда, як завжди в таких випадках, шукаючи зачіпки: «Твій робітничий клас горілку жлуктить. Десь на Стефанові». Тут вона не шукала делікатних висловів. Ні, на цей раз таки змовчала. Але я не вірив, щоб вона так раптово перемінилась, і швидше перевів розмову на історію.

— А хіба тобі пошкодить, коли історик пробалакає аж до дзвоника? Він заторочить, як той осінній дощ. Ти що, війну через те програєш? Чи, може, адвокат програє?

— Слухай, не займай мого батька, бо вже як я почну…

Історик — невеликий чоловічок з білявими вусиками й безбарвними очима, на ньому сірий костюм, у руці паличка. Входить нечутно, сяючи, мов сонечко, вітається, описуючи в повітрі кола елегантним капелюхом і кладе його разом з паличкою на класний журнал. Переклички не робить.

— Ну, хлопці-молодці, хто з вас нагадає мені тему попереднього уроку? Забули, молодці? То, може, котрась із панночок? Що, поснули, вояки? Ну, то доведеться когось викликати.

— Пане вчителю, ми читали в газеті, що головну роль у наступі німців тепер відіграватиме танкова армія. Про танки Гітлер дбає над усе, це його коник. А скільки танків у нас?

Історик складає руки на запалому животі, скрушно похитує головою, і в очах у нього вже поблискують смішинки. Ось коли він поговорить про свій досвід, про свої погляди, а заразом і про невміння інших логічно мислити…

— Скільки у нас? Якби навіть знав, то не сказав би. Військова таємниця. Пустити танкову армію на наше бездоріжжя, на наші шляхи з природними вовчими ямами — значить шукати собі могили. Це наша лінія Мажіно. — Вчитель аж трясеться від сміху. — Вони всі зуби погублять, тельбухи повідбивають. — Що далі він говорив, що дужче сміявся, то більше червоніло його обличчя, наче від кількох чарок горілки. Клас весело і схвально іржав. «Ми теж так вважаєм». — Отож, отож. Бомби — теж дурниця, недарма ж ми розпродуємо наших «лосів», кому трапиться. Скільки на них іде всякого матеріалу, скільки вони бензину жеруть, а користі майже ніякої. Хіба ж легко влучити бомбою? Спробуйте для прикладу вибрати собі ціль на землі, ну хоч би камінчик який, і плюнути. Чи влучите? Ні, ні, не тут, будете вправлятися на уроці військової справи. Скільки разів поцілите? Так ви ж стоїте на землі, а літак летить. Замість ударити в завод, бомба поб’є кози та гуси на луці за містом.

Під кінець ставав серйозним, підносив руку, як той пророк, коли промовляє у хвилину натхненного ясновидіння: «Істинно кажу вам…»:

— Бідний той народ, що сподівається перемогти у війні за допомогою заліза. — Нарешті, по короткій паузі, він ні сіло ні впало красномовним жестом показував на схід: — Ведмежу послугу зробив би нам той, хто схотів би знищити більшовизм у Росії. Добре, що нема царя.

Той би нам залив сала за шкуру, та й не раз. А більшовизм — не така вже й велика сила. Це може здатися смішним, але в ньому наш порятунок. Таким чином ми забезпечені з двох боків. Тільки не треба втручатися в їхні справи. Нехай виб’ють одні одних. Нам сам бог помагає.

II

Я буваю в рідному місті не тільки тоді, коли туди приїжджаю, — я лину до нього серцем і пам’яттю. Моя путь починається з головної вулиці — через річку-млинівку, про яку раніш ніхто не казав, що вона смердюча, ніхто не вимагав мільйонних кредитів, щоб її «закрити».

А було ж тут людно, і послід, не тільки козячий, качиний та гусячий, стікав до вузького річища, наче до клоаки.

[6] Шеля, Якуб — польський селянин, один із ватажків селянства під час повстання в Західній Галичині 1846 р.