Сучасна польська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А хто це щовечора впускає кота, а потім собаку в хату до годинникаря Симхи Зіпфеля? Собака гавкає як скажений, кіт нявчить, наче йому бебехи випускають, господарі зчиняють гвалт, а з-під лап у милих звіряток розлітаються гвинтики, камінці, коліщатка і губляться по кутках. Чи то часом не «послуга» конкурента з майстерні навпроти — Яся Бжуски, в якого руки не годяться для такої тонкої роботи?

Не розум керував поведінкою молодих ідейних противників, а страх. Ванда вчиняла мені допити від імені неофіційних, але, на її думку, всевладних присяжних.

Вона робила це повсякчас. Хто знає, якою мірою зраджувала їх, а якою — себе. Я вже казав: поборники ідеї дедалі частіше ставали рабами кохання. Але Ванда ніколи не дозволяла собі забувати про взяті на себе обов’язки.

Вона заспокоювала своє сумління тим, що хоч чимось затьмарювала найсвітліші хвилини. Щоб трошки помучитись. Ось іще один приклад…

Було це в лісі. Ліс! Той ліс! Спершу сповнене дзижчанням комах узлісся — просторе ложе сонця…

Вузькоколійка обминає благословенні яри, вранці по дорозі до гімназії сюди на ходу вистрибують прогульники; разів зо два чи зо три вистрибували й прогульниці, що, зрештою, відразу ставало відоме різним тітусям з педагогічного колективу.

Прогул! Через обніжки, схожі на заквітчані вівтарі, через розлогі рожево-червоні луки до нічим не обмеженої свободи! А потім у ліс, щоб натішитися цією довгожданою свободою.

Не вмовляючись, поволі-поволі побрели ми з Бандою в гущавину. Минувши перші дерева, ми враз заспокоїлись і забули про всі свої незгоди та суперечки, навшпиньках сходили в улоговинку, де ще бриніло відлуння вчорашньої зустрічі. В улоговинку, яка була прелюдією до буйного спалаху чарів молодості. Звідси, з вогкої сутіні, ми підіймалися знову на пагорки, обходячи вітроломи й серцями вслухаючись у різноголосий спів пташок. Але й тут знаходили затишні гніздечка. «О Вандо, як перла з молока і сонця, твоя урода промениста. Я їх нижу в своєму серці, мов сонячний разок намиста».

Це я відновлюю в пам’яті вірші, писані зеленою галузкою в запахущому повітрі…

Я завжди перший покидав зелений притулок, шануючи Вандину соромливість. Правду кажучи, її безпорадність і зворушувала мене, і смішила. Вона була квола, мов новонароджене ягнятко. На селі кажуть: необлизане теля. Але вона швидко набиралася сил. Легко зрозуміти, куди вони були скеровані. В ній знов пробуджувалась поборниця ідеї. Я зійшов на високий пагорок, сонячне проміння ковзало по схилу й пірнало в ядучо-зелену гущавину вільх, переплетених малиною, ожиною та всякою іншою порістю. Зелений намет. Дощ туди не досягав.

— Де ти? — почув я.

— Тут… тут!

— Боже мій! — вигукнула Ванда зляканим голосом. — Де ти?! — І знову: — Боже мій!

— Та що там таке?

— Змія, змія…

— Змія в цьому садку?

У відповідь почулось якесь хлипання. Мої сумніви вмить розвіялись — Ванда не жартувала.

— Відступай! (Військовий термін). Я зараз трісну її по голові! — крикнув я і майнув униз, очима шукаючи підхожу ломаку. От якби прут з ліщини. Гадюки я боявся, але ще більше боявся, що вона вжалить Ванду. «Чи в лікарні є сироватка проти отрути?»

На щастя, тривога була фальшива: я прийняв за плач стримане хихикання. Ось, розхиляючи сплутані гілки та густе листя, показалась весела й задоволена Ванда.

Пригладила долонею розкошлане чорне волосся й відразу поклала її на мою руку, готову вдарити змію. Золотисто-карі очі дивились допитливо і вдячно. Їх колір так чудово гармоніював з густою засмагою личка. Ця гра тонів просто зачарувала мене.

— Чому ти вчора не прийшла? Я не спав цілу ніч.

— Цілу ніч! Як у пісні…

— «Цілу ніч не міг я спати, цілу ніч бузок пахтів».

Ні, таки справді не спав. Я зірвав гілку бузку, всю в росі. І поклав її на подушку біля себе. Я цілував її, наче то було твоє волосся, мокре від дощу. Он воно як, — зітхнув, дивуючись сам собі, — і це я, матеріаліст.

Гілочка бузку притулилась до мене й так проспала до ранку.

Півчі поверталися з костьолу після репетиції й горлали щосили: «Цілу ніч бузок пахтів». А то заводили, перефразовуючи священний гімн: «Вуста, хваліте кусень хліба, ще й маслом мащений як слід, горілки чарку теж хваліте, що вранці добра і в обід». Це співалось на мотив: «Вуста мої, хваліте бога…» Мене вражає оця здатність сільських хлопців і дівчат пристосуватись до всяких обставин: і бога прославили, і для власної втіхи поспівали. Молитви, обійми, присягання… А завтра підуть на збори Спілки сільської молоді.

З виразом муки в очах Ванда відсахнулась від мене.

Але не втекла, як звичайно, тільки поникла вся. Поникла, хоч стояла випроставшись, піднісши руку, немов тримала в ній караючий архангельський меч.

— Як ти можеш? І тобі не сором глупоту видавати за мудрість? Народ? Знаю я робітників. Увечері дудлять горілку, а вранці, йдучи на роботу, бідкаються, що ніколи й помолитись. Теж мені мудрість! — Вона почала передражнювати служниць із села: — «Марисю, налий води рибкам». — «Та вони ж іще, пані, вчорашньої не випили». — «Гелю, не забудь, що завтра неділя». — «Не забуду, наваксую черевики та й піду до костьолу». А те й не в голові, що треба продуктів на обід купити. Ось твій народ! — Розлютившись, вона мені навіть язика показала. Гостренького червоного кінчика. — Ти там зразків шукаєш? То й не дивно, що можеш ударити по голові.

А я батькові брешу: «Він не тільки одягається інакше, а й сам перемінився».