Сучасна польська повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Досі я ставився до жінок з погордою, мабуть, саме тому і пустився, не зваживши своїх сил, на цю авантюру, що суперечила моїй натурі. Я просто не знав, які саме якості потрібні для такої боротьби, котру навіть і не вважав за боротьбу. Упадати за жінкою — це ж пусте діло… Та ще й коли! Тоді, коли весь світ корчиться в болісних пологах і народжується щастя — у вирі страйків, муках ув’язнення, громадянських війнах? Коли на тебе звернені очі всіх, хто прагне рівності і справедливості.

Я та ще кілька хлопців з нашого класу зневажливо копилили губи, прислухаючись до збуджених балачок про любовні пригоди. А скільки віршів писалось на честь кохання. Ми ж якомога берегли свою енергію від марнотратства.

Усі вдавали з себе неабияких знавців, з приводу випадкового дотику до спіднички розводили цілі теорії.

Смакували кожну дрібницю — хвилі еротики геть затопили старші класи. Ні я, ні мої найближчі друзі не знали жіночих принад, проте вважали їх химерою і відразу давали відсіч кожному, хто починав розводитись, наприклад, про те, що перса — це «гашиш», джерело якихось там райських утіх. Коли буржуйські синки в синіх мундирчиках гарячково вишукували у найславетніших поетів римовані афоризми на цю тему, ми з щербатим Юзеком, мабуть, досить-таки вульгарно висміювали обожнювання жіночих грудей. Ми голосно сперечались, паплюжили сповнені захвату вірші, гамуючи в собі розбурхану кров.

Нещадно викривали ми всю нікчемність жадань тих молокососів, які сиділи з нами на одній парті. Вважали, що неможливо поєднати велике з малим, електричну лампочку з каганцем. Моя твердість, оперта на голій теорії, здається, ще більше зросла після першої невдачі.

Жінки, тілесна любов — все це для людей слабких, щось не варте уваги. В наших розмовах через край били самовпевненість і зарозумілість. Ото велика радість — близькість із жінкою! Та хіба можна це порівняти з нашими агітаційними бесідами серед селян, наймитів, ремісників! А тих бесід ми провадили багато, де тільки траплялась нагода. Шкварили просто з мосту: «Вам подобається санаційний уряд? Ні? То ви — справжні революціонери. Маркс не помилився. Влада буде у ваших руках».

Оце теми! Революція вічна, за який рік, ну, хай за два вона охопить усю Європу. А кохання скороминуще. Ми це відчували. Нащо зв’язуватися з жінкою, коли любов — це взаємне знищення, що кладе край усім ілюзіям? (Ох, начитались ми Фрейда, Ван де Вельде…) Навіщо одружуватись, коли невдовзі після шлюбу мрії в’януть, мов листя на деревах восени, хоч весною воно й було таке буйне? Все це ми вважали за принизливе, брудне, тваринне. Ми затуляли собі вуха, коли гімназія і все місто аж гули, обурені звісткою, що розпуста загніздилась навіть у чоловічому товаристві діви Марії.

Всіх товаришів ми міряли на свою мірку. Прогулянки з дівчатами нашого наставника й керівника з Комуністичної спілки молоді Павела я вважав за маскування від шпигів. Горді своїм самозреченням, ми захоплювалися тим, як наполегливо декотрі наші старші товариші вербували серед дівчат нових співчуваючих. Оце самопожертва! Отій дівчині, дочці лідера місцевих пепеесівців[12], наш товариш, напевно, розтлумачує, що верховоди ППС прагнуть дійти згоди з санаційною «лівицею», а це буде останнім етапом на шляху зради, яким ідуть соціал-фашисти. Без сумніву, товариш N., забувши про відпочинок після тяжкої праці в шевській майстерні, пояснює блакитноокій білявці причини невдач республіканської армії в Іспанії. Винні в цьому троцькісти, анархісти і Блюм.

Ми вітали побачення наших товаришів, як спосіб масового залучення жінок до революційної роботи. Як спосіб олюднення жінки. Через те я не розумів, чому рудуватий представник окружного комітету на масовці в лісі гнівно картав нас за повільну підготовку до Першого травня: «Як ви працюєте? Що ви робите? Ви пасете задніх, відстаєте від революційного авангарду! Чого ви захрясли?»

А ми зовсім не вважали, що захрясли. У нас свербіли руки, ми не могли дочекатись, коли підемо бити поліцаїв та буржуїв.

І от мов грім з ясного неба: партію розпущено, нас звинувачено в зраді, покарано, невідомо за що. Я не знав, за що, Павел, розумна голова, теж не знав, за що.

Навіть Павел, який щодня зустрічався з окружним керівництвом!

Гострий біль прошив серце. Чому, чому? Може, не треба було дискутувати? Дискусії призводять до розколу.

Виходить, за це нас і покарано. І все-таки ми дискутували похапцем, крадькома, але з запалом.

Що повинен робити той, хто мав певну мету в житті і раптом її втратив?

Спочатку я розгубився. Я чекав доручень, які б мене знову змусили діяти. Саме змусили. Адже для людини молодої, що не має революційного досвіду, провідна нитка — це доручення й директиви. З нашої гімназичної четвірки лише отой у береті (він завжди приплутував бога, коли просторікував про нашу діяльність та історичні події) капітулював, щоб якось жити. З тих самих міркувань — щоб жити — ми рішуче відкинули капітуляцію.

Павел мусив переховуватись, бо йому загрожувала Береза[13]. Він виїхав до Варшави разом зі своєю тендітною Мірою з симпатичним ластовинням на обличчі.

Куди ж подіти кипучу енергію, куди подіти молодість, що якимсь незбагненним чином поступилася своїми правами на користь повної тривог і небезпек революційної боротьби?

Що робити? На світі, мабуть, немає нічого важчого, як долати порожнечу, надто ж тому, хто звик виконувати завдання партії, а для жовторотого бунтаря вони були квінтесенцією ідеалів. Вибухом величезної сили мене жбурнуло в порожнечу. Цілком порушилося співвідношення між жадобою діяти й реальними можливостями для цього.

І як діяти? А ще ж треба пам’ятати про підступи провокаторів. А втім, самостійно працювати я ще не вмів. Я міг лише примусити себе не згадувати і, спалахуючи гнівом, повставати проти всього, що чуже ідеалам. Як уже казав, я почував себе страшенно самотнім. Але тепер мене мучить підозра, чи не загострювала цього почуття розбуяла юнацька кров? І ось лист… «Вистояти. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ще більше вимагати від «себе, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».

Що ж, як вистояти, то й вистояти. Притлумити біль, навчитись нормально жити. Але цілеспрямовано. Ця цілеспрямованість повинна стати захисним панцером.

БІЛЬШЕ ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ…

Кохання? Будь ласка. «Перевиховання», яке розпочала Ванда, повинно було закінчитись коханням. З її боку.

З мого ж боку — це буде жага без любові. Конче без любові, щоб не вдатися в сентиментальність. Серце? Яке там серце? Є тільки наповнений кров’ю мішок.

Мушу признатись, я відразу відчув, яка глибока прірва залягла між моїми намірами й можливостями. Під час розмов з Вандою зі мною діялося щось небувале. Хіба ж раніш мені переймало дух, коли я дивився на стрункі дівочі постаті? Ну, то й що, як погляд не може від них відірватись? Це просто якась фізична недуга, хворість. І я пив воду, щоб заспокоїтись.

Вандина врода, яку я пізнав, її чари, — так, звичайно, але за всім цим усе-таки мріють інші стрункі постаті, тремтячі перса, покірні очі. Звичайно, але… Безвладні уста то віддаляються, то наближаються… Стрункі постаті зникають у місячному сяйві або під пухкими перинами, якщо сьогодні я знаю, що ці жінки продажні або заміжні.

Та й годі. І більш нічого. Зате й через багато років не меркне обличчя Ванди: вона єдина, і над швидкоплинною юністю не владні ні час, ні земля. А ті, інші? Вони — мов розпливчасті візерунки. Романтика виринає з імли: «Я не знала, що такі великі очі можуть бути гарні, — каже Віся. — Очиська!» — «В тебе довгі ноги, ти танцюватимеш, як бог», — пророкує Казька-цокотуха. «Уламки лав лежать по скверах», — сказав Тувім.

Це дуже повчально — через багато років заглибитися в аналіз своїх давніх переживань, відкопувати те, що через принциповість ти хотів живцем поховати в собі заради ідеї. Похвали з уст дівчат були приємні. Чи справді я, «непохитний борець», підсвідомо цікавився, як і кожен чоловік, як оцінюють мою особу жінки? Тоді я над цим не замислювався й навіть обурився б, якби хтось мені таке сказав. Я б скоріш міг повірити, що перепливу Атлантичний океан чи навіть разом з фізиком полечу на Місяць, ніж допустити, що здатен на оті безглузді любощі з жінками.

На кожнім кроці я демонстрував свою недосвідченість і небажання визнавати цнотливу недоторканість жіночого тіла. Ніхто не вірив у мою наївність, і через те раз у раз виникали всілякі непорозуміння. Якось я жартома обійняв за стан гарненьку білозубу Крисю і сказав їй: «Уявляю собі, який у тебе бюст». Скандал, плач, галас. Ото неотеса!

Він думає, що лапає сільську дівку. Я тільки головою похитав, виказуючи цим свою зневагу до фальшивої буржуазної моралі. А якби я обійняв її в танці, та ще й міцніше, то все було б гаразд, хіба ні? Отож деякі гімназистки дивились на мене як на розбишаку й губителя дівочої цноти.

[12] Пепеесівці — члени Польської соціалістичної партії (ППС).

[13] Береза Картузька — концентраційний табір для політичних в’язнів у буржуазній Польщі.