Ці місця, що трохи на схід від Нової Гвінеї, недарма називають гнилим кутком Тихого океану: нестерпна спека змінюється тропічними зливами, від яких нема порятунку. Вологість така, що нічим дихнути. Малесенька виразка на тілі за день-другий стає незагойною раною.
Вночі — пітьма. Дощ.
— Гу-гу-у!.. у-у! — тривожиться над океаном наш «Витязь».
— Пильнуй уважно! — наказав мені штурман.
Я вдивляюся у темряву, але так нічого й не бачу. Тільки десь на сході жевріє тоненька багряна смуга.
Землі ці майже не досліджені, відомості про них ще за минуле століття, та й то скупі і не точні.
— Якщо помітиш нові острови, ще не позначені на карті, назвемо їх твоїм іменем, — пообіцяв штурман.
Нам, вахтовим, ще звечора стало відомо, що «Витязь» зайде на один із атолів архіпелагу Бісмарка.
— Здається, ліворуч береги, — увійшовши до штурманської, спокійно мовив я.
— Здається?! — жахнувся старпом. — Ви можете висловлюватися точніше? Так береги чи ні?
— Ліворуч видно береги! — тепер уже впевнено, кажу.
— Не може бути! — заперечив старпом.
— Неймовірно! — сам до себе пробурмотів ї штурман, глянувши в ілюмінатор. — На жодній карті їх тут немає.
— Покликати третього!
Третій помічник капітана зайшов у ходову рубку. Усі разом (перечитують лоції — від Антарктиди до Нової Гвінеї. «Виверження вулканів тут — постійне явище. Землетруси часто супроводжуються катастрофічними хвилями, що раптово змінюють рельєф дна… В прибережних водах — хижі отруйні морські змії, риби, медузи, восьминоги, скати-хвостоколи… Багато небезпечних рифів, мілин, вивчених ще (недостатньо; чимало островів нанесено на карти не точно… людина важко переносить високу температуру повітря і велику вологість», — записано в лоції.
— Після такої характеристики серед капітанів мало знайдеться сміливців, щоб привести корабель до цих берегів. Та незважаючи на таку характеристику, проте якщо вже й експедиційне судно шукатиме второваних шляхів, то мені зостається єдине — перейти на «тюлькін» флот, на колісний річковий пароплав.
Так говорив наш боцман, смаглотілий дебелий чоловік, що, обіпершись об фальшборт, гортав лоцію південних морів. «Витязь» наближався до Нової Британії, найбільшого острова в архіпелазі Бісмарка і, мабуть, найглухішого, найменш дослідженого закутка планети.
Вже півострів Газелі висунув далеко в море свої носаті миси, густо порослі мангровою темно-зеленою гущавиною. Кажуть, бухта, до якої ми входимо, — одна з найкрасивіших у світі. Я немало бачив гаваней. Та коли судно минуло дві стрімкі й похмурі скелі Давапії, що немов дозорці стояли при вході в бухту, переді мною розкинулася велична картина гавані. Уявіть собі кратер велетенського вулкана, в якого врізано гостру вершину, кратер заповнено водою, а схили увінчані пишною тропічною зеленню, де на тлі неба кожна пальма здається тоненьким пагінцем, така вона маленька порівняно з цим — отака ця гавань.
Рабаул невелике місто, розташоване коло підніжжя кількох вулканів. Ми біля пірса, зробленого із затонулого в другу світову війну японського есмінця. Корпус корабля залито бетоном, і до нього тепер швартуються судна. Праворуч, над горами, бліді смуги диму — то вулкани Рабаланкаіа і Тавурвур.
Тридцять п’ять років тому під час виверження одного з них повністю. було зруйновано Рабаул, і столицю австралійських колоніальних володінь перенесли до Порт-Морсбі, на Нову Гвінею, а Рабаул із столичного міста перетворився на провінційне. Славиться у ньому великий завод по переробці копри, чимало магазинів, добрих майстерень. Нам обіцяють показати два дива Нової Британії: завод і вулкан… На подвір’ї заводу і далеко за його межами, над усім містом — солодкуватий дух копри. Велетенські корпуси цехів: один, другий, третій… Ось копру вивантажують у бункер, у тому он цеху її подрібнюють, а тут у чани ллється ріка олії. До пірса пришвартовано танкер: його наповнюють олією і — в Австралію. Нас хотіли вразити грандіозністю заводу, цифрами: от скільки переробляється копри! Що ж, багато. Та ваші намагання, пане директоре, марні! Коли я згадаю Рабаул, переді мною постануть не гігантські цехи, не хвиляста ріка олії, а згорблені постаті меланезійців, що схиляються над чанами.
Шхуна, на якій двоє хлопців із вулканологічної станції щодня відвідують підніжжя Рабаланкаіа, заміряючи в місцях, де б’ють гарячі джерела, температуру води, сьогодні вранці під проливним дощем відчалила від пірса.
Нас двадцятеро на цій шхуні — океанологи, морські геологи, матроси. За годину ми вже були біля підніжжя вулкана.
Коли шхуна пристала до берега, один з тубільців відв’язав невеличкого човна і відплив до мису заміряти температуру води. А ми тим часом у масках і ластах прямо з борту пірнаємо у воду.
Тут неглибоко. Це так звана банка Маккензі.
О, скільки навколо коралів і яких чудових! Таких я ще не бачив! Все дно всіяно кам’яними квітками найрізноманітніших форм і розмірів.
Та нас попередили: у тутешніх водах повно отруйних змій. І справді — он одна, як стріла, мчить до мене, і я вже чимдуж кваплюся до шхуни, але й тут, під кілем шхуни, на дні, бачу, скручену в кільце змію. Ні, води ці не по мені! І я поспішаю на борт.
Бував я у печерах острова Родрігес, неподалік Африки пірнав на глибини, ходив на згаслий вулкан. Тільки в самий кратер діючого так і не довелося зазирнути.
Знизу боязко дивитися — це велетень, на схилах якого застигли потоки магми. Дрібне перепалене каміння і велетенські, викинуті з глибин Землі кам’яні брили; жовтіють шматки сірки. Схили поросли чагарником і травою, але чим вище, зелені стає все менше, і вулкан Рабаланкаіа постає у всій своїй похмурості — гола, проклята богом і людьми земля!
За місцевим повір’ям у вулканах живуть злі духи. Меланезійці свято вірять, що в навколишніх лісах і водах живуть духи, та цей, що під землею, найлютіший. Як тільки розгнівається на людей, він починає ворушитись, і тоді виникає землетрус, а_ з кратера виривається вогонь…
За невеличким побічним кратером, метрів на двісті вгору, основна вирва. Важко собі уявити, щось грандіозніше! Тут може вміститися ціле село. Дно замулене. Жовтіють схили з сірки, а з навколишніх щілин вириваються задушливі гази.