17 серпня. Погода така ж, як і напередодні. Певно, така погода буде кілька днів; ми вкрай знесилені… В пригніченому стані минула жахлива ніч з 16 на 17 серпня. Це була піч скорботи, ніч гірких дум і запізнілого каяття.
18 серпня. Ми прожили ще один день. Наш погляд блукає навколо халупи, але ми нічого не бачимо. Ми ослабли так, що четверо наших товаришів уже не можуть вийти з хатини.
19 серпня. Два товариші вже, здається, в агонії. Я почуваю себе ще досить дужим, щоб піти на берег Достатку, який відкрив кілька тижнів тому, і повернутися назад із здобиччю.
Двоє товаришів погодилися супроводжувати мене і Фотерінгама туди. Та у нас не було взуття — довелося розрізали на шматки одну з шкур морських слонів, що прикривала дах нашої хижки, і замотати ними ноги. Отож ми й вирушили вчотирьох.
Близько шостої години дісталися берега Достатку, стонадцять разів ризикуючи провалитися в снігові замети біля підніжжя гори. Ми знайшли кілька морських слонів на піщаному березі і, забивши їх, розпалили велике багаття під навислою гірською скелею.
20 серпня. Навантажившись м’ясом слонів і молодих альбатросів, ми пішли назад, у Долину загиблих кораблів. Повернувшись, застали трьох наших товаришів у тяжкому стані: вони не могли підвестися і підтримувати вогонь. На наші запитання відповідали невиразним бурмотінням. Жоден з них не хотів доторкнутися до м’яса. Нам довелося годувати їх силоміць…
30 листопада. Після дводенного походу по острову, повернувшись із розвідки, Фотерінгам і я застали наших супутників у великому збентеженні. Вони посварились і мало не вбили матроса-голландця. Португалець Сальвадор тяжко поранив його кошем у спину, голландець не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Причиною сварки, котра призвела до цієї кривавої бійки, як нам здалося, стала різанина англійців в Амбуані, на острові Ява, влаштована голландцями в минулому столітті. Саме це й викликало конфлікт. Почалося з того, що голландцю. кинули докір з цього приводу, а той відповів зухвалістю, звинувативши у конфлікті англійців і французів. Два французи у відповідь на це схопили палиці і побили голландця. А португалець увійшов у такий раж, що вдарив його ножем у спину. Ми різко засудили цей нелюдський вчинок і заявили, що віднині не хочемо з ними жити під одним дахом…
Після п’ятнадцяти місяців перебування на острові ми пересвідчились, що нас ніщо не врятує. Тоді я надумав збудувати човна. Тільки Фотерінгам і Луї Кремон підтримали мене. Ми вирішили вийти на човні в море з надією зустріти якесь судно або, дотримуючись курсу по зорях, дістатися до якогось суходолу.
15 грудня. Будівництво човна закінчено. Довжина його — шістнадцять футів, ширипа — шість; палубу щільно встелили шкурами морських слонів, поставили щоглу з вітрилом. Парус ми теж зробили з шкур молодих морських слонів, він досить гнучкий. Водночас закінчуємо готувати їстівні припаси для нашого плавання.
21 грудня. Фотерінгам вийшов з халупи і за кілька хвилин повернувся, несамовито викрикуючи щось незрозуміле. На мої запитання він не відповідав, тільки розмахував руками і продовжував щось вигукувати. Я подумав, що він збожеволів. Жестами він дав зрозуміти, щоб я вийшов з хатини. Я побіг слідом за ним і побачив корабель, що наближався до острова. Господи, він був не далі як за три милі!..»
Цей корабель, що випадково зайшов на архіпелаг Крозе, і врятував Роскова та його побратимів. Після п’ятнадцятимісячного перебування на безлюдному острові вони знову повернулися на Маврікій, у Порт-Луї.
Скупі рядки чудом врятованого записника нічого не розповідають про життя цього загадкового морського російського мисливця. Хто він, цей блукач, як попав на чужину, на жаль, поки що на це не можна відповісти.
Після невдалих спроб пробитися на південь «Витязь» повернув на схід.
Сувора біла земля — Антарктида владарювала над тутешніми водами. Вона дихала холодом, насилала шторми, від яких не було порятунку. З темряви й туману, мов рештки затонулих архіпелагів, здіймалися примарні айсберги; Щось згубне й оманливе таїли вони, ніби нашіптуючи: «Зійди, мореплавцю, на цей жаданий берег!» Але то була ілюзія. І хоч би як сумувала душа за берегом, моряк не піддасться оманливій звабі.
Довкола «Витязя» залягли глибокі вирви-хвилі, що раз у раз оберталися на високі пагорби і заступали виднокіл. Вода, небо і знову вода. Та ще вгорі блискавками шугають альбатроси, морські блукачі, незалежні і горді птахи, що воєдино злилися з цією розбурханою стихією. Вважають, альбатроси — неприкаяні безбатченки, без власного гнізда і рідного берега. Хоч вони й справді морські блукачі і більшу частину життя перебувають у відкритому морі, проте завжди повертаються до єдиного, свого берега. За твердженням орнітологів, альбатроси на рідкість прив’язані до насиджених місць, вигнати їх звідти майже неможливо. Недавно американці спробували очистити авіабазу, розташовану на острові Мідуей, від альбатросів, що заважали підійматися й сідати літакам. Птахів вивозили на суднах далеко в океан, та вони все одно поверталися назад, хоч, як повідомляли газети, й гинули тисячами.
Спустившись у каюту, я вперше за всю плавбу взяв зошит, заходився віршувати. Здавалось, оця стихія пробудила в мені потаємне. Та ні, видно, інші джерела загомоніли і мені так владно наказали: «Ти — син степів і там твої дороги!»
ДОРОГОЮ ФРЕГАТІВ
Індійський океан. Січень. Сто сімдесятий день нашого плавання. Прямуємо, здається, в напрямі Австралії. Знову шукаємо якусь дивовижну морську улоговину. Пошуки — наше постійне заняття. Не улоговини, то підводні морські хребти, а все одно шукаємо, шукаємо. Вчора ехолот засік височезну підводну гору: на чотирикілометровій глибині вона, як шпичак, стирчить серед океану. Такі підвищення тут рідкість.
… І день, і ніч, і знову день — і так без кінця. І немає їм впину, цим дням, цим хвилям, цій воді. Часом здається, взагалі немає землі, є тільки океан.
Погода балувала нас: ласкаве сонце, лагідний шепіт мусонних вітрів, неозора блакить… Ми раділи — таке блаженство, сущий рай! І раптом рай перетворився на пекло. Шторм, шторм, шторм! Ця хмарна облога, це сіре, холодне небо, це набридливе завивання можуть будь-кого обернути на безнадійного скептика. Ми втратили лік дням, забули, що таке спокійний сон і взагалі, що таке спокій. Але я знаю, у моряків є правило: не думати про свої болячки. А коли вже стає нестерпно — завантажувати себе роботою, геть відганяти різні неприємні відчуття, навіяні морською хворобою. Швидкість вітру дев’ять метрів на секунду. За шкалою Бофорта — це значить п’ятибальний вітер. Хвилювання моря ще менше. Старпом записав дані, подзвонив капітану, запитавши дозволу спускати черпак. Капітан дозволив.
І ось я в трюмі біля котушки. Моє завдання стежити, як іде трос по осі. Стою біля ручного гальма. Я — весь уваго, напружений, мов струна. Якийсь найменший поштовх чи ривок — і трос може заплутатися, скуйовдитися. Підуть петлі, а потім усе це натягнеться, трос порветься. Але мені підвладне гальмо. І це втішає. Коли що — два дзвінки на корму, до пульта управління, ручку гальма — на себе, і рух припиниться. Один дзвінок — пуск, три — аварія. Якось я вже стояв біля гальма глибоководної котушки, коли спускали трубу на велику глибину. Раптом поштовх. Я ледве встиг закріпити гальмо. Блиск, скрегіт, дим! Мене відкинуло на кілька метрів… Розплющив очі — наді мною схилилися товариші. Руки, обличчя і все тіло забризкала розплавлена смола. Як з’ясувалося, перегоріло магнітне гальмо. Я тільки обгорів, а могло бути гірше.
Ото з тих пір у мене якийсь страх перед цією котушкою. Ми спішно залишаємо стоянку. Насувається тайфун, і судно наше шукає порятунку на півдні.
Йдемо на південь, знову повертаємось на північ. За нами невідступно йдуть дощі, над водою клубочиться туман. Зараз ми в районі, який залишили кілька тижнів тому. Тут спокійніше — тайфун минув нас трохи вище. На траверзі знайомі острови — Сент-Поль і Амстердам… Ось вони, землі, де недавно ще блукав, захоплений їхніми дивами, і. куди, звичайно, ніколи вже більше не повернуся.
Сьогодні після вахти в бібліотеці натрапив на книжку Гончарова «Фрегат «Паллада». Ось що в ній прочитав: «Ми бачили багато, близько й вдалині, китів, що бавилися; зграї птахів, яким вказано по карті сидіти в такому-то градусі широти і довготи, і вони насправді сиділи там: усі альбатроси, чайки та інші морські птахи, із розташованих в 77° східної довготи пустельних, кам’янистих острівців Амстердаму і св. Павла. Ми пройшли повз них уночі».
Це було сто дванадцять років тому. Та слід, прокладений фрегатом, вікопомний. Ніщо не зникає безслідно. Ніщо! В пам’яті людській наші діяння навічно… З «Палладою» я зустрічався біля рідних берегів, там, у Татарській протоці, коли водолази опускалися на дно фрегата. А тепер іду його дорогою.
Дорогою фрегатів. Тут на початку минулого століття, прямуючи до Нідерландської Індії, нинішньої Індонезії, проходив під командуванням Федора Літке фрегат «Сенявин»; плавали й інші наші співвітчизники. А тепер — «Витязь». Невідступно перед нами — наші попередника. Ми думаємо про них.
Я думаю про автора «Паллади»…
З чого ж почалося? Як він наважився в таку дорогу? Людина звикає до того, що її оточує повсякчас. Звички тяжіють над нами з непереборною силою. І рідко кому вдається перемогти в собі страх перед невідомим, зрештою, відректися від затишшя.
Здавалося б, куди йому, людині спокійної вдачі, звиклій до шумливої Північної Пальміри, було вирушать у далеку небезпечну подорож? Уже написано «Звичайну історію», початок «Обломова». Гончарову незабаром сорок — у такому віці не кожен легкий на підйом. Та, виявляється, під зовнішнім спокоєм крилася бентежна і відважна душа письменника, яка прагнула бурі.
Дізнавшись, що військовий корабель іде в кругосвітню подорож, Гончаров клопочеться, аби і його взяли в експедицію. У листі до подружжя Язикових, своїх давніх приятелів, Іван Олександрович пише, що якби йому пощастило вирушити в мандри, то він, може, решту життя прожив би щасливіше… А звідусюди — поради відмовитись од цього кроку. Його звинувачують у донкіхотстві…