Росте, схилившись до води, як у нашому селі осока, гостролиста травиця. Валяються металеві верші — хтось, видно, ловив омарів, якими славляться тутешні води. Біля підніжжя гори — поїдене іржею жерло старовинної гармати… Тут же, поруч, руїни будинку. На цей острів, як і на Амстердам, не раз заходили пірати. Хоч морські довідники зазначають, що на Сент-Полі є хижка із запасом одягу і харчів для тих, хто зазнає аварії, проте нічого цього ми тут не побачили. Руїни. Запустіння.
На острові рідко хто буває, хіба що буря заганяє поодиноких китобійців. А відомості про місце його розташування і підходи до нього — старі, ще за 1853 рік.
І все ж, певно, хтось тут бував, якщо лишились сліди людського житла.
З оцих почорнілих, зарослих мохом кам’яних брил перед нами постає (ціла історія…
Ми з Петраченком спустилися до берега. Вода в кратері нерухома, як олово. У дзвінкій тиші міжгір’я кожне слово відлунює далеко і дзвінко. Впаде камінець — луна підхоплює той звук і множить стоголосо.
Прибережні скелі, куди навіть у повноводдя не дістають хвилі, ряботять викарбуваними на граніті написами. Тисаком зішкрябуємо з тих брил нарости. Читаємо. Про що вони, ці перші повернені нами до життя слова? Хто розкриє нам таємницю чийогось життя? Це не слова надгробків — це голос боротьби людини зі стихією.
Ось зізнання якогось Фаєкафа. Він попав на острів під час бурі. А скільки прожив тут і чи вирвався з кам’яної пастки — невідомо.
Напис за 1870 рік свідчить, що тут жив ще один робінзон — Павло Болет.
Та найбільше зацікавив напис, що його ми надибали зовсім випадково, в останню годину перебування на острові.
Володя Петраченко підійшов до води помити руки. Повертаючись, спіткнувся об кам’яну брилу, до половини залиту водою, коли підвівся, помітив на камені напис, який ледь проступав з-під моху.
— Ходи-но сюди! — гукнув.
Я поспішив до нього.
Нас уже давно кличуть товариші, а ми заклопотано схилилися над гранітом. Літера за літерою відвойовуємо в давнини, вириваємо з полону забуття кожне слово. Граніт так цоріс мохом, що доводиться з силою його обдряпувати. І зрештою, хоч як ревно беріг граніт свою таємницю, ми все-таки до неї докопалися!
Ось що ми прочитали: «Маров А. В. 1852–1857».
Отже, в минулому столітті на Сент-Полі побував і наш співвітчизник. Хто він, як попав сюди, як прожив ті п’ять довгих самітних років?
Минувшина мовчить — не розтуляє уст. І, мабуть, ніколи не розтулить.
Ці острови, загублені в океані, з сивої давнини були й лишаються останньою гаванню для багатьох блукачів, котрих спіткала катастрофа. Бо звідси немає вороття, принаймні для більшості…
Знявшись із якоря і вийшовши з-під прикриття Сент-Поля, ми відразу ж попали в обійми вітру. Синоптики сповістили: з півночі, з зони тропічних ураганів і одночасно з сорокових ревучих широт насувається шторм. Його наближення відчувалося в усьому: в облозі хмар, у горах-хвилях, що обступали судно, в шаленому подиху вітру, який сердито вив у снастях, холодними бризками жбурляв в обличчя. «Витязь» простував далі й далі на південь, у холодні антарктичні води. Десь збоку, по правому борту, лежала група необжитих островів архіпелагу Крозе. Були вони біля самих воріт Антарктиди. Суворі хвилі, посланці білого континенту, од віку до віку злостиво гризли їхні береги: стрімкі, гострошпилі скелі, неприступні бухточки, викинуті на берег рештки кораблів.
Як і Сент-Польг ці суходоли — теж пристановище для потерпілих…
З островом Крозе пов’язана доля ще одного нашого співвітчизника — Роскова, мисливця на морських слонів. Він жив тут на початку минулого століття. Пожовклі аркушики його щоденника, які майже півтора століття пролежали на острові Східний, — їх тільки недавно знайшла серед руїн острівної хижки французька експедиція, — розповідають…
Щоденник Роскова. Це сталося 28 травня 1825 року. Під знаком нещасливої зірки вирушив я на шхуні «Пригода» з Порт-Луї, (взявши курс до островів Крозе. Бажання довідатися, що то за суходоли, та надія добре заробити спонукали мене на цю мандрівку.
Ми надумали висадитися на острови, щоб наповнити бочки жиром морських слонів. Судновласник М. Блакі доручив керувати полюванням капітанові М. Фотерінгаму. Команда складалася з шістнадцяти чоловік: французи, англійці, іспанці, португальці, голландці. То була мішанина, якої важко уникнути, вербуючи екіпаж на судно в колоніях, де моряків обмаль і платня їм надто висока.
Увечері 4 липня, після важкої плавби, ми побачили землю, а п’ятого стали на якір під ударами норд-весту біля острова Східний з архіпелагу Крозе.
Острів був покритий снігом, небо чорне, погрозливо-зловіще. Завивали шалені вітри. Негода тривала до 25 липня, себто протягом двадцяти днів, і ми не мали змоги висадитися на берег, щоб набрати води.
З 10 липня ми зменшили раціон води до одного кухля в день на людину, а 25 всю воду було випито; тоді ми вирішили, поки погода не стала ще гіршою, послати на берег шлюпку.
Дев’ять чоловік повантажились, ї ми незабаром із задоволенням побачили, як вони благополучно висадилися на берег. Увечері вони не змогли повернутися — піднялася хвиля. До ночі наші якірні канати порвалися. Не гаючись ми напнули вітрила і опинились у відкритому морі.
29 липня. Після численних марних спроб підійти до землі ми з гіркотою зрозуміли, що заблудилися. Ніхто не знав, де шукати острів з людьми, які висадились на нього. Велетенська хвиля жбурнула нас на риф. Страшенний удар трусонув шхуну. Грот-щогла впала за борт. Друга хвиля зірвала нас з рифу і віднесла на інший риф за кабельтов од землі. Тоді судно розламалось, і кожен намагався якось урятуватись. Я кинувся у воду. Велика хвиля незабаром винесла мене на берег. Страшенна сила цієї хвилі так притисла мене до скелі, що я не міг дихати.
Опам’ятавшись, я роззирнувся ї помітив двох своїх товаришів по нещастю. Невдовзі я побачив інших членів екіпажу, їх винесло на суходіл.
Нашою першою турботою було збудувати дім з уламків судна. Для опалення використовували жир морських слонів, яких ми нищили ударами весел. Їх м’ясо нам спочатку здалося неїстівним. Та згодом ми жадібно накинулися на нього.
16 серпня. Сніг йшов цілий день. Зовсім не було чого їсти, ми наважилися вийти, аби пошукати морських слонів. На жаль, побігавши піщаним берегом, повернулися додому, нічого не роздобувши. Мізерні рештки слонячого м’яса розділили між собою на сім частин, але не змогли втамувати голоду.