І він розповів, як крізь сон почув, ніби до нього щось ковзке й холодне дотикнулося, почало лизати підошви. Чао, що куняла вгорі, врятувала свого друга. Вона запищала, зойкнула, і тоді Альфред, прокинувшись, побачив, як у гущавину з гілляк сповзає довжелезна сіра змія.
Мені й самому стало моторошно — в таборі нашому вже ніхто не спав.
Розділ двадцять п'ятий
МАВПЯЧИЙ ОБСТРІЛ
Я зрозумів: ніколи не слід робити поспішливих висновків — сім раз одмір, раз відріж. Мавпу я в глибині душі — не знаю чому! — зневажав. А от що вийшло — вона врятувала мого товариша.
Та й не тільки це.
Прокинувшись, ми, як і в попередні дні, вирушили на пошуки їстівного. З водою було легше, її брали в ковбані на схилі горба. Фрукти ж та їстівне коріння треба було шукати в джунглях.
Одного разу натрапили на галявину, всіяну голубуватими, завбільшки як паслін, ягодами. Кисло-солодкі, вони втамовували спрагу і трохи голод. Копру вже поїли, отже, необхідно подбати про запаси продуктів.
Хащі довкруг оселі обстеяшли, поживи там не знайшли. Тоді-то Кім Михайлович і дозволив заглибитися в джунглі на чималу відстань од горба.
Чанг нездужав. Він і Лота, яка за ним доглядала, лишилися в таборі, а ми втрьох, певніше, вчотирьох, бо з нами побігла й мавпа, пішли в нетрі.
За невисоким узгір'ям, у долині, де біг млявий струмок, росли пальми. Це була справжня оаза. Не те що серед пустельних джунглів, де сила-силенна різноманітних дерев, а їстівного чортма. Тут, як мовиться, і стіл і дім.
— Може, переселимося? Долина шик-модерн, — сказав я.
— І мені подобається, — докипув Заєць. — Там, на нашому пагорбі, темно, як у могилі, а тут, бачте, і затінок, і сонце.
— Воно-то так, — відповів командир. — І я, хлопці, не заперечую — долина справді життєдайна. А тільки скільки можна сидіти без діла! Нам необхідно вирватися з джунглів, а не ніжитись під сонцем.
Ми напилися із струмка. Небезпечна то річ — пити тутешню воду! Он Чанг лежить хворий. Йому взагалі з однією легенею важко дихати, хочеться хоч трохи зануритися у воду з головою. А тут ще й біль усередині — щось негаразд із шлунком, очевидно, через те лісове з жабами пополам питво.
— Тепер дістаньмо горіхів, — запропонував Кім Михайлович.
Але як їх дістати? Пальми такі високі, віяло крони, під якою немов на шиї разок намиста, в самісінькому небі. Стовбури пальм нахилені, ростуть навкіс: полізеш — і дерево рухне. До того ж усі вони якісь тонкі. Ну, а горіхи, ті, що валялися на землі, давно згнили. Кілька з них ми розбили, та замість кокосового молока і копри побачили вчорнілу, прокислу й смердючу масу.
— От лихо, — бідкалися ми. — Що ж робити?
— Неначе в тій казці про лисицю й виноград, — мовив я. — Хоч око й бачить, та зуб не бере.
І Альфред придумав. Він узяв горіх, прив'язав його під гілку невисокого дерева.
— Чао! — гукнув.
Мавпа підбігла.
— Ану, лізь.
Макака не розуміла, і новоявлений Дуров підсадив мавпу на дерево.
— Лізь, лізь — не бійся!
Немов кошеня, що тікає від собаки, Чао шугонула по стовбуру, минувши гілку з горіхом, аж до верховіття.
— Чао, Чао, Чаонька, — благав Заєць. — Вернись!
Але витівниця (ну, що від мавпи чекати!) у відповідь тільки махала хвостом.
Все ж таки скочила додолу. І дресирувальник знову заходився вчити. Він підсаджував макаку, але вже не випускав од себе, простягав руку, показуючи на горіх. Зривав його, кидав на землю.
— Ну, дурепа, — урвався йому терпець, — тепер зрозуміла?
Психіка мавп, як і людей, поки що загадкова. Але геніальне павловське вчення про умовні рефлекси — незаперечне. Десятки разів повторені Альфредом слова «Чао, зривай горіх!» і наочне демонстрування перед макакою, як це робити, дали свої наслідки: Чао, спочатку несміло, ніби знехотя, простягнувши лапу, зірвала горіх і так само, як показував її дресирувальник, кинула вниз. Ще і ще, так тривало доти, аж поки навик, — отже, умовний рефлекс, діставати горіх у мавпячому мозку закріпився.