Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тут, де ми збиралися отаборитись, у порівнянні з довколишніми, що сягали в небо, велетнями, росли невисокі дерева. Хоч як вони пнулися вгору, замахнувшись зухвало й буйночубо, проте не сягали й до пояса тим лісовим гігантам.

Густе мереживо ліан з'єднувало гущавину воєдино: горб нагадував голову, з якої вітром здуло папаху-верховіття, кинувши її високо в небо.

На маківці тієї голови ми й зупинилися.

— Уже одна голівка, драконяча правда, була! Тепер ця…

— Не бурчи, Васько! — розсудливо відповів Заєць. — Ти стаєш песимістом, а в тропічних краях жити треба легко й світло: нічому не надавати серйозної ваги, відкидати прикрощі й на все дивитися очима споглядальника.

— Аякже, відкинеш і подивишся, — одгризнувсь я. — Тут швидше ноги відкинеш, ніж прикрощі. Бач, піт виїдає очі.

— Та бачу… — примовк Альфред.

Ми були як хлющ мокрі. А справ — непочатий край.

Поки не смеркло, треба збудувати «житло»: спати, як спали раніше — на землі, небезпечно: сиро й повно змій.

І робота закипіла.

На маківці горба вибрали розлоге, схоже на баобаб, дерево. Воно та ще одне — розчахнуте, обплутане ліанами й таке ж високе, як і те, що росло поряд, здіймалося над приземистим підліском.

— То як, хлопці, житимемо в одній «хаті» — на баобабі чи, може, розділимося? — запитав командир.

— Гуртом краще, — відповів Заєць.

— І я так вважаю, — погодився Кім Михайлович.

— А мені хочеться окремо, — несміливо докинув я.

— Да Гама завжди з вибриками!

— Не вмовляй його, Альфреде. Ради бога, нехай живе наодинці,— відповів командир. — Побачимо, що з цього вийде.

І хоч було зрозуміло: друзі скоса дивляться на мою забаганку, — все ж я не відступив. Нарешті поживу в персональній квартирі, радів потай. Бо, скільки себе й пам'ятаю, були то гуртожиток, то загальні, з допитливими сусідками, квартири.

Джунглі житловою площею забезпечували: вибирай хату до вподоби.

Ті двоє дерев, що нам сподобались, гілля розкинули не високо, на кількаметровій відстані од землі. Вгору можна лізти по ліанах, як по драбині. Вузлуватими канатами звисали вони з гілля, немов зміюки, обвивши стовбур.

На першому, схожому на баобаб, велетні, та й на розчахнутому дереві були гніздовини — частина стовбура, з якої врізнобіч ішло гілля.

Я піднявся у свою «квартиру». Краса! Вона була навіть вища за ту, що обрали хлопці. «Орли живуть на вершині в самотині», — згадав я, зарозуміло думаючи про себе, чийсь афоризм.

Піді мною, заступивши землю, лоснилася лапата папороть. Деінде, пробивши попону гущавини, витикалися гінкі дерева. Одні поросли мохом, обплутані ліанами, на інших гірляндами звисали, ніби палахкотливі зорі, червоні, в чорному ластовинні, квітки орхідей.

— О сер! — Уже потім, вислухавши мою розповідь про джунглі Носі Мазави, грайливо мовив професор Бовток. — Якщо я вас добре зрозумів, ви кажете, що квітки були надзвичайно великі?

— Так, пане травник, — відповів я.

— А знаєте, що воно таке?

— Ні.

— Скажу вам, юний друже. То квіти самої Vanda lowii, великої й гарної орхідеї острова Калімантан. Vanda, як і інша орхідея з того-таки острова, Crarnmatophyllum, що росте в гніздовинах гілля, — і в довжину неабияких розмірів. Гарна така — хі-хі-хі! — затуляючи зморшкуватою рукою беззубий рот, пискливо засміявся вій. — Гарна гігантська дереза. Чи не так? Хі-хі-хі…

Може, й так — хто його знає. Формою (батоги, всипані квіттям) орхідеї на дерезу схожі.

Отже, джунглі… «Квартира» моя була необладнана, лише каркас перехрестя гілок та гойдливі ліани вгорі. Якщо я збираюсь спокійно ночувати й не випасти з гнізда на поживу зміям, треба добре потрудитися.