Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А, так, здогадався. То — Лота, дівчина, знайома йому ще з клятої скелі. Поряд руський веселун, матрос Васько да Гама, як звуть його товариші; Альфред — винахідливий хлопець, і їхній розсудливий, що ніколи не підвищує голосу, не гримає, начальник — командир. Усі вони зараз турботливо схиляються над ним.

— О-ох… — стогне Чанг і тоне в липкому, гарячому мороці.

Груди розпирає задуха. А все ж, пересилюючи знемогу, Чанг розтуляє уста — шепоче, а може, тільки думає запитати:

— Тай сао нгой та лай ак ню те?[29]

Йому ніхто не відповідає, і він кричить, кілька разів повторюючи ту саму фразу:

— Тай сао… тай сао… тай…

Ніхто не дає відповіді, лише в мозку, як молотком — тук! тук! тук! — слова містера Бетлера, що так запам'яталися Чангу: «Ми, американці,— ха-ха-ха! — будемо владарювати в Індокитаї, хоч і не вдалося скорити твого задрипаного В'єтнаму. В ньому загинуло п'ятдесят вісім тисяч наших вояків. Не біда — ха-ха-ха! — сатанинськи зареготав він, — якщо експеримент із приживленням зябер не вийде і ти, Чангу, та твої дружки станете мертвяками».

…З білого моря підіймається й клубочиться біла піна. Спочатку хвиля, потім друга — безліч хвиль біжать, лоскітливо торкаючись ніг.

То не вітрило, то мот кан хоа тран — дельфін Бамбі, чи, може, біла пелюстка лотоса, кружляючи, висне над спіненим морем.

— Хао-о-о-о!.. — кличе дружину. — Хао-о-о-о!..

І, розплющивши очі (яскраве світло засліплює на мить) та вигукнувши: «Він б'єт как бан!»[30] — замовкає.

Покалічений експериментаторами, перетворений на людинорибу, хоч і з однією легенею, він не міг довго обходитися без водного середовища, отже, був приречений. І все ж кожен із нас неабияк переживав — було так боляче. Допікали докори сумління, що, може, не треба було брати його з собою. Втім, він би і в океані загинув…

Неподалік від баобаба під кущистим деревцем викопали могилу. Тіло в'єтнамця — худий, мініатюрний, він висох, став схожим на мумію — обв'язали листям, по ліані спустили вниз.

— Ти мужньо жив, дорогий Чангу, — затремтів від хвилювання голос у Кіма Михайловича. — Кров проливав, щоб твоя земля стала щасливою і незалежною. І не твоя вина, що попав до звірів у подобі людини. Навіть із того лігва — скелі Голова Дракона — ти знайшов вихід і допоміг іншим вирватися. Про тебе ми, вірний друже, ніколи не забудемо.

— Спи спокійно, дорогий товаришу — дон ті тхан мен, — скинувши сомбреро, тихо мовив Альфред.

Лота поклала на груди Чангу дві червоногарячі, як кров, орхідеї, а я, змахнувши сльозу, пообіцяв:

— Ми виберемося, Чангу, з цієї зеленої пастки, і я неодмінно ще раз побуваю у В'єтнамі, знайду твоє далеке приморське село й розповім землякам про тебе. Прощавай, друже!

І ми опустили тіло небіжчика в могилу. На дереві, що росло в узголів'ї, Альфред, зчухравши фінкою кору, вирізав кілька скупих слів: «Чанг — в'єтнамець — жертва американських агресорів».

Сонце стояло в зеніті, і ліс, налитий спекою й задухою, ніби завмер — безгоміння. Постоявши в мовчанні над могилою, ми залишили це місце.

Розділ двадцять сьомий

НЕТРЯМИ — НА ПІВНІЧ

Учора ми з Альфредом ходили на розвідку за крутогір'я з пальмовою долиною. Кім Михайлович наказував:

— На пройденій стежці, хлопці, як і раніше, лишайте позначки — надломлюйте деревця, робіть інші мітки.

Насичене випарами, вологе тропічне повітря сприяє буянню рослин.

Надмірно бурхливо зростають вони, прискорено й зухвало пнуться вгору, витісняючи з лісу струхлявілі, що не поступаються місцем, пеньки. Там, де ще вчора із землі витикався несмілий пуп'янок, сьогодні вже пробиває дорогу до сонця гінкий пагінець: за єдину ніч підріс, хвацько зіпнувшись на ноги. Усі наші позначки й намагання зафіксувати стежку-слід виявлялися марними — їх заступала нова, буйнозелена порість.

Ми жили на пагорбі багато днів. Уранці, як тільки озивалися мавпи й дрозди, ці невтомні тропічні базіки, ми прокидались, і вже більше ніхто не спав.

Ранок наставав швидко, так само, як і тропічна ніч, — без мінливого переходу від темряви до світла. Забагряніло на сході, ліс ніби потонув у каламутній воді,— і ось яскравіє день.

Діждавшись, поки розвидниться й на тлі соковитої зелені чіткіше вималюється сіро-брунатне ниття ліан, ми починали фіззарядку.

Мені найбільше подобалось підтягуватися й лазити по ліанах і гілках. Чао від мене не відставала. Бувало, я ще тільки заношу руку, щоб підтягнутися, як довгохвоста витівниця — скік, скік! — і вже вгорі.

Одного разу я виліз так високо — аж у верховіття дерев-велетнів, — що побачив океан і розпливчату, ледь помітну пляму Драконової Голови. Стоїть, значить, чортова головешка, не поглинула її безодня!

[29] Чого люди такі жорстокі? (в’єтнам.)

[30] Прощавайте, друзі! (в’єтнам.)