Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Повіяв рвучкий стрічний вітер, захвилювалася вода, він її якось непомітно сплюснув, океанська поверхня стала дивовижно чистою й молодою, немов чоло, з якого раптово зникли глибокі зморшки.

Але так тривало недовго…

Мені здалося: чиясь всесильна рука розпрямляє туго стиснуту пружину. Вода дедалі більше бралася борозенками хвиль, аж поки й зовсім перетворилася на брижі.

Гунуло, помчало, понесло — зібгана пружина розпрямлялася й розпрямлялася. Струмені течії, що мчали нас на схід, не зрозуміло з чиєї волі звернули тепер у протилежний бік. Могутній вихор метляв їх як хотів: то закручував у спіраль, пускаючи по хиткій, ніби п'яній, орбіті, то підштовхував у круговерть, де хвилі вже заводили відьомський танок.

Як і тоді, під час тайфуну на кораловім атолі Туамако, коли ми з Наташею мало не загинули, стало тривожно й лячно — щось гнітило, серце прискорено билося в очікуванні страшної неминучості.

— Мені погано, — зізнався Альфред, прикладаючи руку до грудей. — Нічим дихати… моторошно.

У мене теж раз у раз паморочилася голова, терпло, наливаючись втомою, тіло.

Циновки, наші надійні вітрила й затінок — «заячий холодок», як ми їх жартома називали, — згорнули в сувої й поклали в човен.

— А тепер ось що… — перекрикуючи ревище вітру, наказав Кім Михайлович. — Кожному прив'язатися й надіти нагрудники!

Ще в штильову погоду з порожніх кокосових горіхів гуртом виготовили рятівні пояси: горіхи не гірше корка утримують людину на воді. Рештки ліанової линви, що збереглися після акулячих «гонок», пішли на прив'язні паски, якими зараз кожен із нас кріпився до човна.

Рішення Кіма Михайловича слушне: хвиля, навіть якщо й перекине човен, не зможе нас змити в океан. Ну, а вже коли лакану не врятуємо і опинимося на воді,— кокосові нагрудники допоможуть триматися на плаву й не тонути.

— Прив'язалися? — пересвідчився командир.

— Так.

— Ну от і добре.

Ось як ми, за нашим штормовим розкладом, розмістилися в лакані. Лота згорнулася клубочком у носовій частині, Кім Михайлович залишився біля румпеля — стерновий. Барарата і я сиділи на банках коло весел, а Заєць — для підмоги! — поруч, припнувши себе вірьовкою до споду човна.

— Тепер ми справді приковані ланцюгами галерні раби, — посміхнувсь я невесело.

Та було не до сміху.

Вітер завивав. На воді почалося сум'яття. Лакану так тусало, жбурляючи врізнобіч, ніби горох на решеті. А під днищем, здавалося, ворушаться, підкидаючи його вгору, якісь горбоспинні, неповороткі потвори.

Так нас стрічала буря.

Там, де ще звечора, ніби грайливі й легкі штрихи, розчепірювалась пальмова віть — пір'їсті хмарини, зараз, на вранішньому небі, вже клубочилися кучугури грозових хмар. Набубнявілі вологою, вони важко плинули над океаном, і в глибоких розривах між ними вогнистим оком — оком химери — посміхалося сонце.

Із тих обважнілих кучугур несподівано гунула вода — стіна небесної зливи.

— Вода!.. Вода!.. Вода!.. — підставляючи обличчя потоку і від радості не тямлячи себе, кричали ми.

— Вода! Вода!

Напилися.

Але злива, втамувавши спрагу, принесла холод. Вологий, липкий, насичений випарами океану холод, хоч температура і впала лише на кілька градусів.

— Не сидіть, друзі, склавши руки, — почувся голос командира. — Розтирайте хутчій спину, груди, зігрівайтеся потроху — ми ж не звикли до такої температури. Застудитися — легше легшого.

Але злива як почалася несподівано, так несподівано і вщухла.

Я глянув на небо: хмари, звільнившись від дощу, полегшали. Гнані високим піднебесним вітром, мчали і мчали в сіру далеч.

Рух купчастих хмар, згадав я синоптичне застереження мореплавцям, завжди свідчить про напрямок центру тропічного циклону: якщо повернути обличчя назустріч рухові хмар, то центр циклону — ліворуч.

Я підвів голову, стежачи за мінливістю хмар. А, он воно що! Циклон від нас правобіч.