Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Клянуся головою й зубами акули, яка мене кусонула!

— Ти ба?! — вирячив очі Заєць. — Взагалі-то це могло бути, — казна-що уявив він про себе. — Я ж бо не потворний. Правда, да Гама? — розпрямив він свої хирляві плечі.

— Ти — прекрасний, — запевнив я. — Ти — Жан Маре, Пуговкін і Ален Делон[88] укупі!

…Течія ставала дедалі стрімкішою. Вона бурунилась хвилями. Так ріка, що поспішає до моря, набирає розгону.

Розділ шістнадцятий

ОКО БУРІ

Чого ж мені важко, боляче так? Болить голова, скроні ніби розпирає й стискує тугим обручем. Хоч би ковток повітря — задуха, млість.

Що зі мною? Де я?

Перед очима густішає пелена туману і в просвітах між ним — то хмари, то якісь вічнозелені ліси. Погойдуються, зволожують росою чоло.

Раптом за тими деревами напливає видиво, яко вже не раз приходило уві сні,— витикаються щогли «Садка».

Гущавина розступається, і корабель, прим'явши зелен-віть, тихо пливе поміж грядок капусти, лужком-бережком, повз моє рідне село Очеретяне.

…Пшениці схиляються обважнілим колосом додолу, і я чую, як, черкнувши об борт корабля, починають шуміти. Мов прибій або пасатний вітер: ш-ш-у-у… ш-ш-у-у… ш-ш-у-у.

…Зблиснуло плесо ставка. Млин. Закучерявлена вербами гатка, з якої я не раз серед літа стрибав у прохолодну ковбаню. Левади. Косогір. І — тубільна хижка, чи що? — під розлогою шовковицею край дороги моя, вшита соломою, батьківська хата.

…Мама порається на подвір'ї. Вона бачить, як у низині повз наш город пропливає в синю безвість «Садко». Простягши руки, кричить: «Синку!» І, не в змозі спинити корабля, падає в сльозах на поросле шпоришем осоння двору.

…Я плачу теж — мені боляче й гірко… Мама, як марево, тане; у мене на устах лишається присмак солоної сльози.

…Хто ж бо, крім неї, ще є на світі? Та, мабуть, нікого. Всі — і нікого. Мамо!.. — холоне мій голос.

…А степи, як були байдуже ласкавими, так і лишилися. І будуть такими вічно — пропливе в нікуди мій «Садко», подаленіє й згасне мамине життя, а вони, злеліяні її руками, зостануться прекрасними довіку… І село наше Очеретяне з журавлями над криницями щовесни колисатиме яблуневий цвіт. І хтось молодий та щасливий припаде устами до степового джерела й нап'ється, як і колись, цілющої, пропахлої чебрецем води.

Пропливає «Садко», як мої літа, без вороття, в безвість…

Я кричу, пориваюся встати.

— Де я?

— Лежи, Васка-Кваска, лежи, — тихо наказує Лота.

Крізь пасма туману, що сповиває тіло, мов повиток, розплющивши очі, бачу: високі пальми, бездонне небо, схилене й заплакане обличчя Лоти.

— Де я? — запитую знову. І тоді нараз пригадую все…

За останні дні ми подолали чималу відстань. Вода бурунилася, ніби кипіла. Це починалося розгалуження Екваторіальної протитечії. Потрапивши в її бурхливі струмені, наша лакана, перескакуючи з хвилі на хвилю, прудко мчала вперед.

Було душно. Дощі, яких очікували, не йшли. І знову, отже, почала допікати спрага.

— Води лишилося в кількох горіхах. Тому щоденна порція: два-три ковтки кожному — і ні краплі більше! — розпорядився Кім Михайлович.

Риба, навіть медузи, — вся живність зникла. Води, як і раніше, стали пустельними.

Спрямовуючи човна на взятий східний маршрут та, щоб не втрачати решти сил, ми здебільшого лежали, намагалися не рухатися.

Спека була нестерпна, небо — чисте. Надвечір далеко на заході, там, де сонце розпекло й позолотило вогнисту небесну баню, ніби хто кинув розчепірену пальмову віть, — з'явилися тонкі, довгасті смуги пір'їстих хмарин.

— Отже, знову на бурю, — розглядаючи ті штормові вісники, мовив командир.

І справді, невдовзі усе враз змінилося, так, ніби порушилася звична рівновага природи і в довколишньому середовищі щось надломилося.

[88] Відомі кіноактори.