Вибрані твори. Том другий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ось Індія, яку ви шукаєте!» — згадав я слова з поеми Камоенса «Лузіади». Їх вигукнув стерновий, араб Ахмад ібн Маджід, що допоміг Васко да Гамі не збитися з курсу й припливти до берега омріяної землі.

— Ось земля, яку ми так довго шукали! — вголос мовив я, і сльози мимоволі затуманили мій зір.

Я ще нездужав, виснажений голодом та хворобою. Раз у раз паморочилася голова, а очі застеляв туман. Іскристе сонце, як і в океані, знову до болю сліпило, здавалося: я тону в огненній повені, і лоскітливі хвилі стуляються над головою.

Отямившись від забуття, відчув на обличчі вологий дотик. То вітер, хитнувши дерево, струсив дрібне, схоже на крила метеликів, листя.

Сонце ніби вбрід перейшло через океан та наш острів, повисло над лагуною. Його проміння, заплутавшись серед верховіття, уже не так пекло. А гористий острів-вулкан правобіч стало видно ще краще.

Я вдивлявся, сподіваючись уздріти на ньому хоч які-небудь ознаки перебування людини. Все марно — вічнозелена гущавина лісу надійно прикривала землю згори.

Роздумуючи про те, що це за острів, я незчувся, як минув день. Сонце от-от мало розтанути у присмерку вечора. А друзів досі не було. Чи не скоїлося з ними чогось лихого? — непокоївсь я.

Та ось із-за дерев долинуло:

— Васько, салют!

То голос Зайця.

Я перехилився через борт лакани й від подиву зойкнув — внизу на кораловому кришиві стояла вся ватага — Кім Михайлович, Альфред, Барарата, Лота.

— Що, не впізнаєш? — засміявся командир.

— Ви і ніби не ви… — не перестаючи дивуватися, відповів я.

Бо їх таки важко було впізнати. Якийсь маскарад! Кім Михайлович, Лота й Барарата в крислатих сомбреро та натільних пов'язках. На шиї у Зайця висів ще й вінок.

— А це ось тобі! — підняв над головою щось скуйовджене й ворсисте. — Нове вбрання короля, яке я виготовив особисто для тебе. Пов'язка для стегон і бриль.

…Того вечора ми лягали спати, поївши і копри й диких, щоправда, зеленуватих бананів.

Альфред на маленькі шматочки різав м'якуш кокосових горіхів, один за одним подаючи мені.

— Я тебе, Васильку, годую, як немічне пташеня, — примовляв він. — Коли окріпнеш і вилетиш із гнізда, не забувай, хто тебе поставив на ноги.

— Не забуду, Альфреде!

Розділ дев'ятнадцятий

СЛІД «БАРАКУДИ»

Із того, що розповіли друзі, стало ясно: ми на острові, цілком придатному для життя. На ньому є фруктові дерева — манго, банани, папайя. Правда, плодів обмаль, та й ті поки що зелені. Багато пальм, хоч горіхів не густо — очевидно, струсило в бурю.

Прісної води не знайшли. Проте — покіль є незрілі кокоси з їхнім прохолодним молоком, від спраги ми врятовані.

— Ну от на перший раз і все, — закінчив Заєць.

— Слідів людини не помітили. Та якщо б вони й були, після недавнього потопу їх не вгледиш, — додав Кім Михайлович.

А через кілька днів, одужавши, я, небожитель, спустився на землю теж.

— Здрастуй… — тихо мовив, торкнувшись ногою острівної тверді.

І земля ніби зрозуміла — відповіла ласкавим дотиком росяного листя.

Кім Михайлович із Бараратою лишилися в «гнізді» господарювати — треба було сплести канат, облущити принесені горіхи, — а ми втрьох подалися в мандри.

Навіть після тривалого плавання на' кораблі на березі непереливки — похитує. А ми ж бо скільки поневірялися в океані на вутлій лайбі!

Не встиг я ступити й кроку, як відразу впав. Підвівся, знову рушив. Нічого не виходить! Хитає, кидає з боку на бік. «Крен майже небезпечний — сімдесят градусів», — сказав би штурман Сакало.