Дозвольте народитися: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, — задоволена сама собою, мовила Русуля.

— Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.

Русуля розсміялася:

— Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?

— Розумію.

— Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?

Верес прочинив віконце і викинув недопалок.

— Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.

— О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.

— А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес. — Яка ти щаслива!

— Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?

— Котрого ти не бачила.

— Але я про нього все знаю…

— Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами…

— Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?

— Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.

— Ну, що ви, яке ж я чудо, — здивовано оглянула себе Русуля. — Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера?

— Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема…

— Людського серця… — зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.

Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.

— Ви так спокійно говорите про свою роботу… — Верес спіймав у її погляді докір. — А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце…

— Ми вже приїхали. — Верес різко загальмував і раптом побачив машину «швидкої допомоги» біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як «швидка» подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:

— Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?

Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.

— Ви знаєте, куди вони поїхали?

— Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?

— А чому б і не сьогодні? — розсміялась Русуля.

— Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день… Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано…

На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.

Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.