Дозвольте народитися: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Можемо летіти, — сказав Остуда, але ніхто не відчув від того полегшення.

— До вас звертається один із жителів, — повідомив Джин. — Він каже, що ви можете вийти з корабля і робити все, що вам треба… Він просить пробачення у слуг Мейбомія…

Астрагал з Остудою перезирнулися.

— Нам лишилося десять хвилин, командире. Багато енергії пішло на попередній запуск анігі-лятора.

— Тоді скажи їм, що ми прилетимо через кілька років.

Джин переказав ті слова центуріанам, а за кілька хвилин Центурія вже перетворилася у невелику цятку на екрані.

— Командире, ви не гніваєтесь на Старого Джина? — озвався динамік під куполом. — І чи не шкода вам своєї незакінченої докторської?

Космодослідники розсміялися.

— Вони чекатимуть, командире, на вас… Та не на мене, бо ви демонтуєте мене…

— А ти хочеш ще літати?

— А чому б і ні? Я хочу побачити головатих через кілька років.

ДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯ

Русуля сиділа у м’якому кріслі біля великого екрана телеінформатора, на котрому кумедні мальовані чоловічки літали, наче великі мухи, і співали пісеньку про білого слона, що махає хоботом. Ось уже сьомий день вона нудьгувала в блакитних сутінках зали відпочинку. Вже сьомий день намагалася вона уявити свою появу на світ, вже вкотре втомлювалась від безлічі можливих варіантів. Буде поважна комісія, перевірять, як вона функціонує — медичний працівник, біокібер Русуля. Потім дадуть технічний паспорт і направлення на роботу. Цікаво, на яку роботу? В лікарню чи до якогось дослідного центру? Чи все буде якось по-іншому? Як? Губилася в догадках.

Поруч з Русулею дрімав майбутній викладач фізики. Трохи далі — майбутній консультант по науці читав якусь грубезну книгу, водив пальцем по рядках, ворушив безмовно губами. Клітоцибер, біокібер широкого призначення, усміхнено дивився на екран телеінформатора. Румеч, консультант з мистецтва, сидів у куточку біля тьмяного блакитного торшера з великим фонозаписником на колінах і складав вірші. Він сидів замислено, потім уголос читав, не зважаючи на інших (ті теж не зважали на нього).

— Під якою сосною високою… — промовив задумливо і надовго замовк, щось напружено пригадуючи. — Так, все вірно. Сосна — це вічнозелене дерево… Певне, дуже красиве… Тож

Заплющив очі і знову нерухомо, задумливо сидів, складаючи наступного вірша.

Інших біокіберів Русуля майже не знала.

Здалеку долинув басовитий голос майстра Імбрикатуса. А потім ще один, незнайомий. Імбрикатус прочинив двері і зайшов до зали, але сам, і Русуля почала думати, з ким же він ішов коридором і кому голосно щось пояснював.

— Привіт, Русуля! — Майстер сів у вільне крісло поруч, дістав сигарету з великої кишені свого засмальцьованого комбінезона, що виділяв безліч запахів.

— Ви з цеху? — запитала його Русуля сторожко і навіть злякано.

— Так. — Імбрикатус зробив різкий рух, підносячи сигарету до рота, і сколихнув те море запахів, що виділяв його комбінезон. Русуля аж поморщилась від нудотного біолаку, що вже встиг вивітритися з неї самої за ті сім днів, відколи вона зійшла з конвеєра.

— Комбінат одержав нові замовлення?

— Ні, — байдуже відказав Імбрикатус, дивлячись на кумедних мальованих чоловіків на екрані.

— Чому ж ви були в цеху?

— Яка ти цікава!

— А з ким ви щойно балакали?

— З одним лікарем… Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще, — показав поглядом на екран телеінформатора.

— А чого він приходив? — запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран.

Імбрикатус демонстративно змовчав.

— Ви мусите відповісти.