Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти хочеш його побачити після того, як він тебе кинув?

— Так, хочу. Ти не зрозумієш. У тебе ж повноцінна сім’я. А я знаю про свого батька лише кілька слів, якими випадково прохопилася прабабуся. Я навіть фотки його не бачила. І хто там знає, як усе було насправді. Мама ж не розповідає. А знаючи її паршивий характер, я не здивована, що він її кинув.

— Ага, і тебе р-разом з нею. І не згадав жодного р-разу за 15 р-років, — гмикнув Дімка.

— Може, він повернувся на батьківщину.

— Ну, хіба так, — Дімка закотив очі під лоба. — Ти його випрравдовуєш.

Я розсердилася.

— Ну то й що! Я ж не сміялася з твоєї мрії, хоча вона ще більш дурнувата!

— А я й не сміюся. Пр-росто здивований. Ти прийшла, — спокійно відповів він.

Через штахетник до нас висунулася привітна морда Сніжка.

— Точно. До завтра, — я прочинила хвіртку й зайшла в двір. Пес одразу повис на мені, радісно повискуючи.

— Ліль! — крикнув Дімка. — Я не сміявся. Пр-р-равда.

Я кивнула. Махнула йому рукою й пішла до хати.

Уночі прокинулася від уже давно знайомих, але все одно страшних звуків. Сіла на ліжку, у темряві опустила ноги на підлогу. Невже знову? Серце гупало просто об ребра. Шибки дрижали. Боса підскочила до вікна й відхилила штору. За сусідськими будинками навпроти спалахувала багряна заграва. Гуп. Гуп. Гуп. Ф’ю-ф’ю. Гуп. Гуп. Гуп. Вискочила з кімнати, увірвалася до маминої.

— Мам, мам. там обстріл!

Я клацнула нічником. Мама сиділа на ліжку, намагаючись сконцентрувати погляд на мені. Надворі гупало і свистіло.

— Одягайся! Бігом! — гаркнула вона.

Знову до своєї кімнати. Тремтячими руками в темряві натягнула на піжаму флісові спортивні штани й товстий светр. Як на зло, одна шкарпетка десь загубилася, я рачкувала по підлозі, шукаючи її.

— Що ти мнихаєшся? Ну! — крикнула у дверях мама.

Нарешті намацала й натягла шкарпетку. Вискочила в передню кімнату, схопила куртку, застрибнула в черевики. Мама вже відчинила двері.

— Та давай же швидше!

Вибігла за нею на вулицю. Яскраві відблиски на снігу заворожували. Мама вже була біля літньої кухні. Тут я раптом згадала, що Бублик лишився в хаті й рвонула назад за ним.

— Куди тебе несе?!

— Кіт! — крикнула я.

За кілька секунд уже втискала в себе зляканого Бублика. Прошмигнула в кухню, збігла вниз сходами погреба. Мама зачинила за мною ляду, і ми опинилися в цілковитій темряві. За секунду вона увімкнула акумуляторну лампу, яку тримала тут на випадок обстрілу. Я випустила Бублика, який шмигнув під полицю із закрутками, і сіла на розкладачку, застелену старою ковдрою. Серце досі калатало. Мама гучно застебнула блискавку на куртці й сіла поруч. У погребі було тепло та вогко. На цегляних стінах виступили краплини води. Під ними — узори плісняви. Ми просиділи тут перший рік війни, поки десь поряд над головами літало, гупало й вибухало. У повній темряві чи при слабкому світлі каганця з вати й олії, тому лампа зараз була небувалою розкішшю. Погріб у нас величезний — як казала прабабуся, «хоч конем їздь». Вона ним дуже пишалася, хоча не могла сказати достеменно, навіщо його побудували розміром із бомбосховище. Ну аг, тепер став у пригоді.

— Твою ж мать, — спокійно сказала мама.

Тут я була з нею згодна. Я бачила, як вона мацнула рукою по кишені в пошуках пачки сигарет і одразу згадала, що курити тут не можна.

— Ага, давно такого не було.

— Перемир’я, — констатувала вона.

У такі моменти наставало перемир’я й у нас.

— Ми Сніжка забули! — раптом згадала я.