Зеро: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нічого, він десь сховається.

Мамин голос звучав утомлено. Я крадькома глянула на неї. У слабкому світлі її обличчя здавалося сірим, на ньому проступили зморшки. Вона потягнулася, як кицька, випрямляючи спину.

— Цікаво, це надовго? — промовила я, не чекаючи відповіді.

Мама знизала плечима.

— Не над нами — і то добре. Пересидимо, не вперше.

Я встала, роблячи вигляд, що шукаю Бублика. Коли вона була так близько, я не знала, про що з нею говорити.

— Треба вирішити, куди тобі вступати, — раптом сказала мама.

— Тобто? Ще ж два роки до цього, — розвернулася до неї.

— Які там два роки! Підеш після дев’ятого в ПТУ.

— Я не хочу! — мої очі наповнилися слізьми. — Я не хочу в ПТУ! Це несправедливо!

— Я теж багато чого не хочу, і що з того? — мама розсміялася. — Для чого безцільно сидіти в школі ще два роки? Усе одно з вузами тобі нічого не світить. Підеш в училище, буде якась професія.

— Яка? — я готова була розревітися.

— Та хоч якась! Усе краще, ніж сидіти на моїй шиї.

— Не піду! — крикнула я.

Вона махнула рукою.

— Це не обговорюється. Або так, або ніяк.

Я відвернулася до стіни, щоб не показувати сльози. Звісно, я не думала, що мама підтримає мою мрію. Якби я поділилася з нею, вона б лише посміялася. Так знищити все одним реченням, зрубати під самий корінь могла лише вона. ПТУ. Хоче запхати мене на перукаря або кухаря. Чи муляра-штукатура. Щоб я все життя була, як вона, — з єдиною мрією вирватися з цієї діри. Я ж знаю, що вона вчилася в Донецьку в університеті, але недовго. Потім зустріла батька. Завагітніла. Так народилася я. До університету мама більше не повернулася. Батько зник. А я лишилася — як щоденне нагадування про помилку, що зруйнувала її життя. Я знаю: вона дивиться на мене — а бачить його. Напевне, нестерпно щодня бачити людину, яку встиг зненавидіти.

Розкладачка скрипнула. Мабуть, вона лягла.

— Не стій над душею, — сказала.

Я озирнулась. Мама лежала, закинувши руку на голову, щоб прикрити очі від тьмяного світла. Я відійшла в інший куток, де на підставці з товстих цеглин лежали двері, накриті зверху матрацом і ковдрами. Колись я тут спала. До речі, зручніше, ніж на розкладачці, яка вгиналася під вагою тіла й провисала. Сіла на ковдру. Вона відсиріла й була трохи вогка.

Бублик виглянув з-під полиці з огірками, підійшов, застрибнув на коліна. Я згадала про Сніжка. Кілька разів я брала його під час обстрілу, але він так вив, що мама заборонила його спускати в погріб. Бідний, як він там?.. Бублик уткнувся носом мені в ногу й замурчав. Мама лежала мовчки — спала або вдавала, що спить. Тут було не чутно, що відбувається надворі. Скільки ж іще чекати?.. Я згадала, як мене мучив кашель у перший рік війни, коли ми сиділи тут майже безвилазно. Тоді з нами ще була прабабуся. Зараз її вже давно немає, а війна триває досі.

Притримуючи руками на собі Бублика, я лягла. Цікаво, що б було, якби ми залишилися в Харкові? Перебивалися б «мівіною» й рахували кожну копійку? Чи мамі б таки пощастило знайти собі багатого мужика? Це її бажання і мрія водночас. Я бачу, що вона сидить у телефоні на якихось сайтах знайомств, із кимось листується. Але толку — кого вона знайде в нашій дірі? Хто до неї сюди приїде? Іноді я думаю, що вона б не так прискіпувалася до мене, якби влаштувала особисте життя. Бублик муркнув і скрутився клубком у мене на животі. Я відчула, як злипаються очі, й провалилася в сон.

Прокинулася від того, що мама гримнула лядою. Я розплющила очі — вона стояла на сходах, вистромивши голову в отвір, і прислухалася. Бублик спав на мені, скрутившись клубком. Я скинула його й опустила ноги на землю. Лампа ледве жевріла, але схоже, що надворі вже розвиднилося.

— Тихо вже. Виходь, збирайся в школу, — буденним тоном повідомила мама.

Вона піднялася сходами й вийшла. Відчинила нагорі двері кухні — і стало ще світліше. Цікаво, котра вже година? Я вимкнула лампу й навпомацки пішла нагору.

— Кс-кс-кссс! — покликала Бублика за собою. Той шмигнув під ногами поперед мене.

Я зачинила погріб і вийшла надвір. На мене, повискуючи від радості, одразу кинувся Сніжок. Я тріпала його пухнастий загривок, радіючи, що він повернувся живим.

— Дурний собака! Уся білизна в його лапах! — сварилася мама, знімаючи зі шворок простирадла й наволочки, які вимерзали там кілька днів.

Коли Сніжок підбіг до неї, вона копнула його ногою від злості.

— На, сама тепер після школи пратимеш через свого пса, мені ніколи! — кинула на мене купу грубої негнучкої білизни.