— Як давно ми бачилися, пане Корсо. Нам приємний ваш візит.
Вони провели його сходами, засипаними скіпками дерева, яке вони використали у своїй роботі. Двері заскрипіли, відчиняючись, і вимикач освітив неймовірний безлад у майстерні, де в центрі стояв старовинний друкарський верстат поруч із цинковим столом, на якому лежали інструменти, наполовину зшиті зошити або стосики паперу з наполовину приклеєними корінцями, паперорізальні машини, клапті шкіри, стояли пляшечки з клеєм, орнаментальні шматки заліза та інші приладдя професії братів. Книжки лежали повсюди: цілі стоси палітурок, обтягнуті сап'яном, шагреневою шкірою або пергаменом, пакети, наготовлені для пересилання або для подальшої праці, не прикриті або з іще не готовими палітурками. На лавах і полицях старовинні томи, пошкоджені міллю або вологістю, чекали, коли їх реставрують. У кімнаті пахло папером, клеєм для виготовлення оправ, свіжою шкірою; Корсо втішно втягнув ніздрями повітря. Потім дістав із сумки книжку й поклав її на стіл.
— Я хочу знати, що ви думаєте про це.
Він приходив до них не вперше. Педро й Пабло Сеніса повільно, майже з осторогою наблизилися до його книжки. За їхньою звичкою, першим узяв слово старший брат.
— «Дев'ять Дверей». — Він обмацав книжку, не зсунувши її з місця, його кощаві пальці, жовті від нікотину, здавалося, пестять живу шкіру. — Гарна книжка. І дуже рідкісна.
Очі він мав сірі, як у пацюка. Сірий плащ, сіра шкіра, сірі очі, як і його прізвище.[50] Він жадібно скривив рот.
— Ви бачили її раніше?
— Так. Менш як рік тому, коли Клеймор доручив нам реставрувати двадцять томів із бібліотеки дона Ґвалтеріо Терраля.
— У якому стані вона потрапила у ваші руки?
— У чудовому. Сеньйор Терраль умів зберігати свої книжки. Майже всі вони були в прийнятному стані, лише Тейшейра завдав нам трохи клопоту. Решту книжок, зокрема й цю, треба було лише трохи почистити.
— Це підробка, — заявив Корсо. — Принаймні існує така думка.
Двоє братів переглянулися.
— Підробка, підробка, — невдоволено промурмотів старший. — Усі, хто схильний називати книжки підробками, не хочуть як слід подумати про це.
— Не хочуть подумати, — луною повторив молодший брат.
— Ви також, сеньйоре Корсо. І це нас дивує. Підробити книжку невигідно: доводиться докласти чимало зусиль, а прибуток невеликий. Я говорю про справжню підробку, а не факсиміле, призначене ошукати неодукованих мужлаїв.
Корсо підняв руку, просячи поблажливості.
— Я не стверджував, що всю книжку підроблено, а лише деякі місця в ній. Певні примірники, в яких бракує одного або кількох аркушів, можна зробити повними, скориставшись повними копіями…
— Природно. Це основи нашої професії. Але додати фотокопію або факсиміле не одне й те саме, що зробити книжку повною згідно з… — він напівобернувся до брата, не відводячи погляду від Корсо. — Скажи-но ти, Пабло.
— …згідно з правилами мистецтва, — докинув молодший із братів Сеніса.
Корсо скорчив змовницьку фізіономію: кролик, який захотів поділитися своєю морквинкою.
— Можливо, таке сталося й з цим примірником.
— І хто це сказав?
— Його власник. Який, безперечно, не є неодукованим мужлаєм.
Але Сеніса лише стенув вузькими плечима, припалюючи сигарету від недопалка попередньої. Після першої затяжки його опанував напад сухого кашлю; але він незворушно провадив:
— Ви маєте автентичний екземпляр для порівняння?
— Ні, але скоро я його матиму. Тому спершу й цікавлюся вашою думкою.
— Це книжка цінна, але ми не займаємося точними науками, — він знову обернувся до брата. — Правду я кажу, Пабло?
— Ми займаємося мистецтвом, — заявив другий.
— Справді так. І тому нам дуже не хочеться розчарувати вас, пане Корсо.
— Ви мене не розчаруєте. Люди на зразок вас спроможні фальсифікувати «Speculum Vitae», відштовхуючись від єдиного відомого примірника, й опублікувати його як ідентичний в одному з найвідоміших каталогів Європи, такі люди не можуть не знати, що вони тримають у руках.