Не такий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що таке? — не второпав Тарас. — Чого смієтеся?

— Та нічого! Скоро все самі побачите! — загадково пообіцяв Слава.

Після сніданку другому загону дали двадцять хвилин на збори і знову вишикували у колону по чотири. Діти дуже хотіли якнайшвидше зануритись у прохолодні глибини, тож поводили себе чемно і вишикувати їх вожатим поталанило з першого разу. Олександр Сергійович «Піонер» повів свою ватагу, яка жадала відпочинку від міського асфальту та зачахлих дворових дерев, до ріки. Дорога туди була недовга.

Кількасот метрів соснового лісу плавно переходили у піщаний пляж, де-не-де порослий пожухлою травою. Біля невисокої дамби розкинулося озерце, що віддзеркалювало сонячні промені, і вода мовби втрачала свою прозорість і нагадувала сірувату тонку кригу. Хотілося розбігтися і плигнути на неї, і розтрощити вщент блискучу поверхню, і щоб райдужні друзки летіли навсібіч… Забувши на мить про свою непривабливу фігуру, Потап скинув майку, почав стягувати шорти і мало не заплутався у своєму одязі. Потім у самих плавках побіг до води, не звертаючи увагу на інших. За крок до блаженства його зупинив різкий свисток.

— Потапенко! — гаркнув Піонер. — Далеко зібрався? Я розумію, що з твоїми плавзасобами можна скільки завгодно плавати і не хвилюватися, — кивнув він на кругленькі обвислі боки, — але ти би хоч товаришів почекав!

Другий загін незлобливо й дружно засміявся. Олександр Сергійович вийшов наперед, ще раз пронизливо свиснув і почав розповідати правила поведінки на воді.

— Правило номер раз! — намагався перекричати збуджених підопічних. — У воду заходимо не більше, ніж по три шеренги водночас, тобто дванадцять чоловік. Процес входження у воду і виходження з неї відбувається лише за моїм свистком! Отак! — Піонер свиснув. — Купаємося не більше десяти хвилин! Ви мене всі почули!? Хто погано чує, той ввечері іде чергувати в їдальню і чистити картоплю на весь табір! Правило номер два! Хто хоче пірнути, той піднімає руку, знов очікує на мій сигнал і тільки тоді пірнає! Під водою дозволяється перебувати не більше двадцяти секунд! Ще раз звертаю вашу увагу! Не більше! Хоч на секунду довше — і можете зовсім не виринати! — підвищив він голос. Загін відреагував на жарт дружним сміхом. — Пірнати одночасно можуть тільки двоє, всі інші повільно плавають на поверхні. Ясно? Ну, тоді — перший пішов!

Перша група, яка нетерпляче тупцювала на піску, із гиготінням та виском кинулась у воду. Потап входив до другої дюжини, тому розчаровано присів на лавочку під навісом.

— Ну що? — підійшов Севка. — Не бачу радості на обличчі! — підморгнув Денисові.

— А чому тут радіти? Десять хвилин… все по свистку… Наче ми собаки Павлова якісь і відпрацьовуємо новий умовний рефлекс! — пробубонів той.

— Які собаки? — не зрозумів Сева. — Ну добре, проїхали! — сам собі відповів, оскільки Потап не збирався нічого пояснювати, а тільки сидів задуманий, похнюпивши голову.

— Не сумуй, братане! — ляснув Слава Дениса по плечі. — Приїдеш додому — у ванні накупаєшся!

Пролунав другий свисток. Перша група, радісно бризкаючись, вибралася на берег і повлягалася на зігрітих сонцем рушниках.

Після наступного сигналу Денис нарешті занурився у воду і кілька хвилин насолоджувався своїм щастям. Їхня дружна п’ятірка тимчасово розпалась. Тарас був у іншій групі, але Потап із близнюками та Сашком уже плюскалися, як риби, хоча намагалися інколи зважати на свистки Піонера і не надто зловживати його терпінням…

«Ого! А голод таки — не тітка!» — подумав Потап, оглядаючи порожні тарілки на обідньому столі. Після купання на апетит він поскаржитися не міг. Хлопець відчував, як спазми стискають порожній вже два дні шлунок, тому, незважаючи на непривабливі кухонні запахи і неестетичний посуд, кинувся до загальної каструлі і налив собі повну миску горохового супу, до речі — доволі смачного. Змолотив усе за мить, зажував хлібом і взявся за варену картоплю із якимись кульками, що віддалено нагадували м’ясо, та капустяним салатом. Після ситного обіду його огорнула тепла млість. Він випив компот і, заплющивши очі, відкинувся на спинку стільця. «Життя налагоджується!» — майнула приємна думка у напівсонній голові. І тільки дурнувата пісенька, що лунала по радіо, трохи дратувала:

Так підсумував невидимий голос і з останнім голосним тріском динаміків нарешті заткнувся. Згідно з табірним режимом, тепер на всіх чекав денний сон.

Розділ 21

Тиха година була зовсім не тихою. У будиночку було шість кімнат, в кожній із яких жили по п’ять-шість гавриків, у крові яких нуртували гормони та пристрасті. То з однієї, то з другої кімнати лунав здоровий дзвінкий сміх, потім голосний шепіт заспокоював веселунів і на кілька хвилин западала цілковита тиша. Хтось грав у шахи, хтось перекидався в карти, хтось обговорював денні події. І лише Денис Потапенко лежав і читав. Спати вже не хотілося. Післяобідня млість минула. За вікном пражило сонце, тому навіть вожаті заховалися у тіньок, і в кімнатах панувала абсолютна свобода.

— Е-е-е-х! — зітхнув Севка. Він лежав на своїй постелі, заклавши руки за голову і закинувши ноги на бильце. Хлопець хвилину тому звідкілясь повернувся і мучився від неробства. — А в першому загоні зараз у «пляшечку» грають! — мрійливо пробурмотів він.

— А ти звідки знаєш? — не повірив Тарас, обдумуючи черговий хід у шаховій партії з Сашком.

— Я в туалет бігав! — підняв голову Севка. — Вони вікна до кінця не позатуляли, думали — ніхто не побачить. Але старого табірного вовка не обдуриш!

При слові «туалет» Потап здригнувся. Ця маленька захищена кущами споруда вважалася одним із найбільших кошмарів табірного життя. У їхньому будиночку теж була «кімната для роздумів», але вона майже весь час була зачинена, тому малим відпочивальникам доводилося бігати до тієї будки на вулиці, хутко робити свої справи і тікати подалі від випарів хлорки, насипаної щедрою рукою прибиральниці. Але не запах був головною причиною того, чому Денис уникав візитів у таке потрібне кожній людині місце. Основним недоліком «туалету» була цілковита його відкритість усім вітрам і очам — жодних тобі дверей чи перегородок, які бодай створювали б враження приватності. Крім того, чийсь збочений інженерний розум влаштував вентиляційні решітки між хлопчачою та дівчачою половиною, крізь які не лише чулися «приємні» звуки сусіда, у них навіть зазирнути можна було!

— А ти чого по вікнах заглядаєш? — запитав Потап, не відриваючись від книжки.

— Так цікаво ж! Вони там на роздягання грають, ще й цілуються! — став на захист брата Слава. — Ми і в минулому році підглядали!

— А я теж цілувався! — підтримав бесіду Сашко. — У моєї однокласниці днюха була, її предки накрили стіл і кудись щезли, ми випили трохи пива і почали грати у «пляшечку». Правда, мені випало цілувати Маринку, а в неї прищ був на носі. Фу! — здригнувся він. — Досі противно!

— А ми в баню лазили підглядати! Там у п’ятницю жіночий день. Прикольно! — згадав і собі Севка.

— Тьху! А що, в Інтернеті не міг подивитись? Там що хочеш є! — глузливо спитав у нього Тарас.

— У нас комп’ютера немає! — буркнув Слава. — Не одні ж тільки мажори на світі живуть! — глянув він з-під лоба на Тараса. Той знітився і замовк. — А ти, Потапе, колись цілувався з дівчиною?

Потап одразу згадав бійку Чмирі з Рульовою і потім — несміливі, вологі губи на його обличчі, дивна суміш сорому та задоволення…

— Та ні! — труснув головою хлопець. — Якось не довелось!