Куди йшла стежка?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Підозріваю, що якісь дуже поважні причини стримують тебе від знайомства з цією людиною...

— Уяви собі! Але якраз не вони стримували мене від признання перед слідчим.

— А що ?

— Звичайна впертість. Скільки разів люди признавалися до того, чого не було, то чому б я мав признатися до того, що було?

— Гм, — муркнув Святослав, — це не позбавлене логіки...

А з Арпадом у мене справді вийшла цікава історія. Свого часу ми з ним зустрілися в цирку, два роки ділили долю і навіть заприязнилися, хоч і не настільки, щоб сповідатися з минулого. Потім, коли столичний московський цирк збирав по цілому СССР найкращі сили для себе, забрали й Арпада — прекрасного клоуна, жонглера й акробата в одній особі. Так ми розійшлися, і я скоро забув навіть думати про нього. Знудившись цирком, я пішов шукати іншого зайняття і по кількох спробах осівся врешті секретарем сільськогосподарського відділу в одному з районів Середньої Азії. І сталося, що рятуючи життя такому самому сараці[12], як я, я видав довідку, яка стверджувала штампом, підписом і печаткою якраз те, чого ніколи насправді не було. Чоловічина, взявши папірець, виїхав, але незабаром дав про себе почути досить неприємним способом. Бо його впіймали з фальшивими документами, а через нього добралися й до мене. Мій ревний слідчий не вдоволився самою фальшивою довідкою, а забажав надати справі поважнішого характеру: до довідки причепив шпигунство та саботаж, власника фальшивої довідки зробив закордонним агентом, а яких 50 грамів формаліни, якої я додавав до води, миючи ноги, перетворив в отруту, призначену для знищення представників партії й уряду, саме тоді очікуваних в Алма-Ата у зв’язку з провалом чергового тваринницького плану. Мене примушено написати докладний життєпис, із якого слідчий потім добирав особи й факти, потрібні йому для створення цілої комедії «процесу». Так добрався він до Арпада. Я, щоправда, клоуна не назвав у своєму життєписі, але його знайшов сам слідчий, зажадавши від згаданого цирку імен усіх артистів та адміністраційного персоналу з того періоду, коли я там працював. Напевне був страшенно втішений, коли довідався, що один з клоунів на ім’я Арпад також заарештований і що в нього знайшли також пляшку з формаліною. Останній факт не був зовсім припадком, бо саме я порадив Арпадові, ноги якого мене часто дратували, цей простий спосіб гігієни. Уявіть собі, який радий був мій слідчий!

Але радість його скоро перетворилася в неописану лють, коли я почав уперто заперечувати своє знайомство з Арпадом. Справді, не мав у тому ніякої мети, ніякого пляну — просто мені хотілося слідчого подратувати. Хотілося показати йому, що не боюся тих заходів, які він мав у своїй розпорядимості, й уперто твердив, що ніякого Арпада не знаю. Слідчий зі шкури вискакував, тикав мені під ніс список співробітників цирку, погрожував, бив, тортурував карцером і безсонням, але надармо.

Чим керувався Арпад — я не знаю, але й він чомусь вирішив не признаватися до знайомства зі мною, і за те йому робили те саме, що й мені. Не помогла й очна ставка. Не змовляючись, ми вмент порозумілися одним поглядом, подивилися один на другого, з найдурнішим виглядом, відвернулися взаємно й в один голос заявили, що ніколи раніше не бачилися. Нас тоді змолотили до втрати свідомости й пообіцяли на найближчому допиті «прикінчити». Але до того другого допиту сталася непередбачена подія: нашого слідчого посадили, а новий не мав найменшого зацікавлення до того, чи ми були з Арпадом знайомі, чи ні. Він вдоволився тим, що ми обидва призналися в гарячому бажанні потруїти все ЦК ВКП(б), включно зі самим Сталіним, і дав нам «по десятці».

Але найцікавіше було в тій історії те, що ми з Арпадом були справді знайомі, і не з цирку, а значно раніше: з Першого Зимового Походу[13]. Під Вознесенськом билися поруч, і я на власних плечах виніс пораненого Арпада з лінії бою. Тільки що пізніше, зустрівшись у цирку, ні він мене, ні я його не впізнали. Себто, Арпад потім казав, що моє обличчя йому пригадувалося, але то могло йому просто видаватися. Про це все ми заговорили вже одверто, коли потрапили у спільний етап і опинилися в одному вагоні. Пригадка за пригадкою — і дійшли до найцікавішого.

Слухаючи мого оповідання, Святослав увесь час вдоволено кректав, з чого я догадувався, що оповідання йому подобається.

— І скажи мені, — озвався він урешті, — який би з тебе піп вийшов?

— Чому?

— Та тому, що тебе треба було б воєнним міністром зробити, або, принаймні, генералом.

— А я, Святославе, таки й далі хочу бути священиком. І тепер, як ніколи, я розумію, що воєнному міністрові, чи генералові, не конечно бути духовною особою, але кожна духовна особа на нашій землі мусіла би бути по духу генералом. Згадай архімандрита Никифора Тура, який при потребі патерицю на шаблю змінив[14]...

Святослав подумав і зідхнув:

— Твоя правда, Несторе...

Не дивлячись на виснажливу працю, голод і мороз, цілий день збіг нам непомітно. Ми прожили його в минулому і тому не відчували ні тягаря колод, ні втоми, ні холоду. Навіть не зауважили, що їли. Лишень під час обідньої перерви Святослав зі страхом подивився на моє обличчя, а потім пригнічено сказав:

— Знаєш, я готовий тебе зненавидіти: твоя пика мені видається блюзнірською карикатурою на Пшеничку. Якийсь парадокс!

Я пригадав собі ніжну красу сестриного обличчя й сказав:

— Знаю, що моя пика мусить бути справді страшна, і знаю, що між мною та Пшеничкою була велика подібність. Але ти не гнівайся на мене, бо такі істоти, як Пшеничка, не піддаються тліні старости.

— За ці слова я готовий із вдячности поторощити тобі ребра, Несю! — палко шепнув Святослав. — І навіть твоя бузя видається мені гарнішою, їй-бо!.. Так, ти знаєш, що я не можу уявити собі Пшенички інакшою, як лишень такою, якою вона була тоді: юною, чистою, прекрасною!,.

Запальні Святославові слова зродили у мене нову думку, і я вже нічим іншим не міг зацікавитися. Вертався до бараку, повний розворушених спогадів, глухий і сліпий до того, що діялося навколо. Поперед мене в колоні йшов Крюк, і вся його зігнута, прикрита лахміттям спина була безмовним виявом панічного жаху переді мною. А мені було лишень дивно, що ненависть до цього чоловіка, яка колись перепалювала моє серце, раптом змінилася, я не сказав би — байдужістю, але вдоволенням.

Наступного дня ми не ходили до роботи, бо була річниця Жовтневої Революції. Нам дали кращі харчі й змусили вислухати довжелезну промову одного дурня з «культурно-виховної частини», який просторікував дві години про те, як то «наша» партія й «наш» уряд дуже про нас дбають: мовляв, хоч ми важко перед ними провинилися, та нам дали навіть обід з м’ясом, а на додаток дозволяють культурно й політично розвиватися, для чого при таборах створено КВЧ[15]. Після доповіді ми розійшлися по бараках, і нас лишили в спокою. Напевно під впливом культурно-виховної імпрези двоє блатних — Яшка Чижик і Понька Смик — влаштували іншу: розсівшись біля гарячої печі зробили перегони вошей[16]. Довкола грачів[17] зібралися майже всі мешканці бараку, а я сів собі окремо і задумався.

Всі ці роки, відколи я, поклавши в кишеню чужі документи, пішов блукати по світі, видавалися мені тимчасовим періодом, за яким почнеться знову те, що було. Я жив з таким почуттям, неначе мене вирвано зі справжнього життя, відгороджено від нього муром, поза яким все лишилося незмінне. І я лишень терпеливо чекав, поки розпадеться стіна, щоб можна було знову ввійти до того світу, в якому я мав мету і знав, що робити. Та, власне, тоді, коли прозвучали останні Святославові слова про Пшеничку, я раптом зрозумів, що ніякої стіни між мною і справжнім життям не було, що час не стояв, а біг, і що тих два довгих десятка літ, які я витратив на очікування, пропали марно. І мені було шкода їх.

Вже темніло, біля печі йшла гаряча гра, а я сидів собі й думав. Був далеко звідси, з нужденного табору, закиненого в сувору тайгу, — я був удома, в дитинстві, в юнацтві — у найкращій порі людського життя.

Батько мій був сином-одинаком багатого хуторянина і священиком став з покликання. В жилах матері текла кров хазяйновитого козацького роду Рябошапок. Коли після закінчення семінарії батько одружився й висвятився, то йому, як «малоросові» й «хлопоманові», дали найгірше приходство в цілій губернії. Поміщик потопав у боргах, село пило, церква вимагала ремонту, приходство й школа валилися. Зате в поміщицькому домі гриміли балі, зате процвітала монополька[18], а крамар Ґлузман розрісся так, що вже не пролазив у двері селянських хат. І напевне прийшло ся б дуже скрутно моєму татові, коли б він мусів починати з порожніми руками і вмів лише правити в церкві. Але, на щастя, тато був не лише священнослужителем, а й господарським сином, крім того, повторюю, був священиком з покликання.

Боротьба з руїною була довга і важка, але скінчилася для тата повною перемогою. Я народився через десять років після того, як тато прийшов у село, і, відколи вже себе пам’ятаю, наша родина мала 200 десятин землі, два млини, дві пасіки і велику сіножать. Поміщик, здавшись на батькові поради, з боргів виплутався і вийшов навіть з кругленькою сумою грошей, але зате мусів продати землю селянам і покинути село. «Болячка взяла пана Болєслава», — жартували потім господарі.

Батько в требах[19] зацікавлений не був, брав, скільки хто міг заплатити, бідних вінчав, хрестив і ховав задурно, ще й зі своєї кишені на такі оказії докладав, а те, що приходило з треб і скарбонок, повертав громаді. Він створив сирітський і вдовиний фонд, поставив нову церкву, збудував муровану школу та приходство, а монопольку з Ґлузманом звів наніщо. Але помилився б той, хто на підставі тих філантропійних рис склав би про отця Малахія Пашницького уяву, як про добродушну, безхарактерну людину. Навпаки, батько вдачею був твердий, у постановах неповоротний, тримав село в жмені і, як умів допомогти людині добрій, так умів прикрутити хвоста кожному ледареві. Тому його хоч і любили, та побоювалися не менше. Сам вів суворе трудове життя і першим нам, синам, дармувати не давав. Ми їли прості страви, у час літніх вакацій працювали разом зі службою і строковими робітниками від зорі до зорі, знали ціну людської праці і, помимо, що мали достатки, не дармували ні хвилини й не марнували ні копійки. Зате мої два старші брати мали можливість покінчити університети в Німеччині і кожного року двоє-троє здібних дітей з парафії, які не мали можливости вчитися на власний кошт, вчилися коштом мого батька в губерніальному місті.

Найстарший мій брат — Андрій — був інженером, підстарший — Антін — лікарем, третій з ряду — Сергій — адвокатом, а я, скінчив духовну семінарію, бо хотів піти слідами батька. Подобалося мені священство. Я любив нашу садибу, наше село і всю околицю. Любив наші поля й луки, пасіки серед молодих лип та акацій і верболози на піщаному березі ріки. Любив кольорові сутінки Божого храму, наповнені запахом воску й ладану, спокійну тишу, в якій душа сама летить до Бога; любив своєрідну сувору красу іконописного мистецтва, церковну музику й ніжні вогники свічок, опливаючих воском. Я серцем відчував усю велич урочистости Богослужінь і кожного разу наново переживав потрясіння, проймаючись простотою й мудрістю вислову Святого Письма. Я приріс душею до людей, серед яких збігло моє дитинство й юність. Любив наших дотепних і грубуватих, але гордих селян-хліборобів, любив — ніде правди діти — сварливих і гостроязиких, зате чепурних і дзвінкоголосих сільських красунь і засмалену дітвору з вигорілим на сонці волоссям, що вистрибувала і вигукувала в поросі сільської дороги. Я багато чув від батька про труднощі, з якими він зустрічався в селі, я знав про безмір праці й серця, вкладених у нашу парафію, й мені попросту було незрозуміло, як це все могло б перейти в чужі руки. Та і сам з молодих літ вріс у життя села: керував церковним хором, учив нот і грамоти, давав вистави з молоддю, колядував, щедрував і робив ковзанки.

Час-від-часу, особливо взимку, в приходстві, що перетворилося у свого роду сільський клюб, збиралися господарі, щоби поговорити і порадитися з татом: що й де сіяти, звідки дістати таке або сяке насіння, які на що ціни, яка раса худоби краща і всяке таке інше. Найбільше приходило людей, коли розходилася вістка, що приїхав хтось у гості з «поповичів». Усі три старші брати були вже жонаті й жили окремо, але двічі-тричі на рік відвідували родинне гніздо. І не раз чекали місяцями наші парафіяни з хворобами, або з правними клопотами, кажучи:

[12] Сарака — бідолаха.

[13] Перший зимовий похід — похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.) Головним завданням Зимового походу було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра, відповідаючи за державні справи, перебував зі своїм штабом у Варшаві.

[14] Никифор Тур — у 1593-1599 роках Києво-Печерський архімандрит. Не бажаючи віддавати монастир уніатам, озброїв ченців, котрі зі зброєю в руках не впустили до лаври уніатів.

[15] КВЧ — культурно-виховна частина. У сталінських таборах КВЧ влаштовували аматорські театри, де силами одних ув’язнених ставилися спектаклі та концерти для інших ув’язнених. Наприклад у КВЧ працював ув’язнений відомий український театральний режисер Лесь Курбас, доки його не розстріляли.

[16] Перегони вошей — тобто змагання: чиї воші доповзуть до фінішу першими, а чиї програють.

[17] Грач — гравець.

[18] Монополька — за часів царизму в Росії та на Україні — винна крамниця для монопольної торгівлі горілкою.

[19] Треби — оплачувані невеликі богослужіння, які священик здійснює на прохання окремих віруючих (хрещення, вінчання, освячення тощо).