Куди йшла стежка?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

КУДИ ЙШЛА СТЕЖКА?

Copyright 1961 by: “Bulava” Publishing Corp. 423 East 9th St., New York 9, N. Y.

Куди провадить твір?

З духовости старшого покоління не викорінити моторошних переживань останніх десятиріч. У кожній ділянці, а найвиразніше в красному письменстві, діють гіпнотичні навороти до подій, що їх не забути.

Літератури націй, які по війні повернулись до нормального життя, до недавніх подій ставляться інакше і страхіття минулого використовують як тло, на якому догідніше вималювати бажані авторові картини.

Наших письменників щось інше змушує говорити про минуле. Для них колишні події це не тло, а середовище, саме життя, втілення ідей і почувань. Те, що діялось, було для них розкриттям найістотніших питань буття і не писати про це найважливіше, для них майже неможливо.

Про трагічні дні минулого й книжка Ольги Мак. Вона також віддала данину понурости нашої бувальщини. Але, відрізнено від багатьох, вона спромоглася на творче зусилля, опанувала матеріял і використала його також як і тло, на якому чіткіше розгорнути долі людей та ідей.

Це оповідання, — як скромно назвала Авторка свій твір, — про жертвенність борців за свободу, про вічнотривалу дружбу, про безодні підступу, брехні й жорстокости. Себто про справи вічні, про неперехідні, що їх Ольга Мак виявила в особливих обставинах особливої доби. Доба була така фантастична, що зайва видається участь уяви, й події свого твору Авторка, можливо, зачерпнула з найправдивішої дійсности, з таких неймовірних становищ, де виразніші стають прикмети людини поставленої перед найгострішим іспитом, на якому належить промовити вчинками.

Авторка виявила своїх героїв у боротьбі за державність та в звіриних обставинах совєтських підбігунових[1]концентраційних таборів. Це вимагало особливої уважливости, правдомовности та відчування міри. Без цього Авторка могла б поділити творчий неуспіх багатьох письменників, що намагаються зворушити читача самим накопиченням страхітливого матеріялу.

Що Авторка не пішла втертим шляхом, свідчать хоч би перші рядки її твору, де вона розповідає про нелюдські речі найпростішою мовою. Ефект неспівмірности понурости описуваного зі спокоєм описування виразно наявний у цілому творі і переданий психологічно вірно.

Прикметне Авторці панування над доволі складним плетивом дії. У концентраційному таборі, ніби примхою долі, а в дійсності невідклично, зустрічаються особи досмертно пов’язані відношенням до тієї самої жінки й однаково підлеглі містичним силам, що накреслюють кожному його життєву стежку, даючи наснагу одним і ламаючи інших.

Відчутне приречення з перших рядків зависло над твором, що його настрій був би Читачеві затяжкий, якщо б Авторка не відпружувала цю згущеність численними відхиленнями від головної теми. Відхилення ці виявляються у впровадженні друго- і третьорядних постатей та подій, а оповідання різноманітниться численними нападами, бійками і втечами.

Це наближує оповідання Ольги Мак до жанру пригодницько-кримінального твору. Це є теж однією з його прикмет, що дозволяє Читачеві легше сприймати понуру дійсність та приреченість дієвих осіб.

У творі порозкидувані мистецькі спостереження, — хоч би протилежности краси незайманого снігу з брудом таборової людини: «і я боязко оглядався назад, дивуючись, що наші сліди були блакитнувато-білі, а не чорні й брудні, як постаті». Багато свіжих порівнянь, жива мова персонажів, сміло підібрана як до ментальности персонажів, так і до настроїв ситуацій, збагачує стилево оповідання, в якому Авторка промовисто передає настрої. Все це рамки, що ними Авторка збагачує свій твір.

Твір „Куди веде стежка" пройнятий повним зрозумінням людей, визнаванням вищих ціннощів і вірою у вищу справедливість. Виявлення, що кінцева перемога за тими, хто служить величному й має для цього служіння достатньо сили, зручности й відваги.

І дивне відчуття історії, що його майже не стрічаємо в сучасній нашій літературі, а яке вказує на глибший вгляд Авторки в пройдене нацією, що виявилось у майже автопсійному відтворенні сцен і настроїв із часів боротьби за волю, зокрема в оцінці знищення власними українськими руками гетьманської Української Держави.

Іван К-ий

Куди йшла стежка?

Щоби дістатися з останньої залізничної станції до табору, наш етап мусів іти місяць пішки, бо ніякого іншого роду сполучення не було. А через те, що стояв уже початок жовтня, то останні два тижні ми пробивалися по пояс у снігу і проводили ночі здебільше під відкритим небом, рятуючись від суворих сибірських морозів багаттями, розкладеними на розчищеній землі.

Та при цих кволих заходах все ж багато наших товаришів по нещастю залишилося заков’язлими[3] на місцях постою, а в цілому етапі рідко хто не мав обморожених облич, рук, ніг, спалених морозами легенів, або інших найгрізніших видів найважчої простуди, а всі без вийнятку просто падали з ніг від утоми й голоду. І тому (о, іроніє!) ми рвалися думками до місця нашого майбутнього довголітнього ув’язнення, з якого рідко кому судилося вийти живим, — до захисту, де не треба було йти й де можна було зігрітися. Тим захистом мав бути концентраційний табір «Кугурча», положений над рікою Алдан.

Але, прийшовши на місце, ми мусіли ще шість годин терпіти у дворі табору, поки адміністрація полагоджувала всякі формальності, потрібні хіба лишень на те, щоби ще більше з нас познущатися. І лишень, холи згас короткий зимовий день, а на чорне небо виступили великі яскраві зорі, нам наказано розійтися по бараках.

Переступивши поріг мого нового житла, чорного і смердячого, як паща здохлої гієни, я мало не зімлів. Але зараз же переборов слабість, потішаючи себе думкою, що взамін за свіже повітря, блакить неба і чудесні краєвиди засніженої тайги, я дістаю бажане віддавна тепло й місце на нарах, де можна лягти й простягнути на всю довжину розпухлі ноги. І я наперед смакував розкіш хвилини, в яку здійсниться моє бажання, з нетерплячкою чекаючи, поки бараковий розподіляв місця для новоприбулих. Щоправда, тієї розкоші мені не довелося зазнати, бо я заснув раніше, ніж успів упасти на голі дошки нар, але в останню мить щось блиснуло перед моїми очима. Сталося щось таке, що хотіло привернути мою увагу, та втома взяла верх, і я вмент заснув.

І вже не знаю, коли це сталося: чи в останню мить притомности, чи серед важкого сну, перериваного стогонами інших в’язнів і браком повітря, чи таки у самому сні, але до моєї свідомости дійшло, що в бараці знаходиться також і Жорж Крюк. Я побачив його тоді, коли, очманілий від теплого смороду, ласо дивився на нари, де бараковий зазначав крейдою моє «мешкання». Він сидів серед кількох куп лахміття, з-під якого стирчали обтягнені жовтою шкірою кости й тьмавилися втомлені, понурі очі, повні безнадії й смутку. Лишень в одного Крюка ті очі, вибалушені, чорні, виразно семітські, світилися божевільним переляком, спричиненим, безсумнівно, моєю появою. Перекривлений рот, в якому цинга вже зробила добру частину роботи, обрязкле бліде обличчя й ріденьке волосся, що з'їжилося на скронях, робили враження чогось несамовитого.

Але це все дійшло до моєї свідомости далеко пізніше — не знаю, коли саме: чи під час сну, чи під час обертання з боку на бік, чи під час пробудження. Але, коли я встав, то вже знав напевне, що Жорж Крюк ділить зі мною каторгу заслання.

Хі! «Жорж Крюк»! Не Ґрішка, не Ґріґорій і навіть не Ґеорґій, а Жорж. Ах, як це шикарно звучить: «Жорж»! Відчуваєте? «Жорж»! Комічно, що такого Крюка, пролетарія по ідеології, який мусів з презирством відвертатися від усього закордонного, «буржуазного», себто, не-пролетарського, а, ще вірніше, не-московського, — таки тягло «на панське». Не його одного — тисячі таких, як він, що соромливо хворіють на манію величности і, помимо крикливих зневаг до всього чужого, жадібно запозичують для себе все, починаючи з фасону черевиків і кінчаючи на власних іменах. Свого часу Москалі кпили з самих себе, прозиваючи ці нахили, як «суміш французького з нижегородським», і під цю рубрику підходив якраз Жорж Крюк.

Отака собі нікчема, а стільки крови пролляла, стільки страждань спричинила людям! Плюгавець, злочинець, кат!

Я з Крюком мав окремий рахунок, і два десятки літ перед тим, як ми зустрілися в таборі «Кугурча», нам було тісно удвох на землі. Він урочисто обіцяв при кожній нагоді, що зробить з мого черепа сплювачку, а я постановив учинити над ним суд і довести вирок до кінця. І ніколи не приходило мені в голову, що наша зустріч віч-на-віч може відбутися спокійно, без усякого натяку на спробу порахунків. А тим часом сталося саме так. Спочатку я навіть не потрудився впізнати Крюка, а потім вдоволився тим, що його розчавила та сама машина, якій він служив і поклонявся, поцілила та сама зброя, якою він користувався проти інших, і що він, вилущений з фальшивої шкаралущі, показався тим, чим був насправді. Не викликав ненависти — викликав обридження своєю нікчемністю. Вже при першій зустрічі, коли я попросту не звернув уваги на нього, перелякався до смерти, а й потім, коли наші очі зустрічалися, проявляв усі ознаки тваринного жаху, дарма, що я не обзивався до нього ні словом, що ми були однаковими в’язнями на тих самих правах. Я міг зректися свого наміру — розправитися з Крюком, бо не міг би його покарати дошкульніше, ніж покарала рука Правосуддя з великої літери. І я пригадав ще раз святі слова: «А помсту лишіть Мені...»[4]

Крюк став для мене тим більше нецікавим персонажем, що я зараз таки на другий день відкрив ще одну драму: в одному зі мною бараці був також і Святослав. І його я також зразу не впізнав, але він, неначе ненароком проходячи попри мене, муркнув:

— Не зрадься, що знаєш мене... — і пішов далі.

Я довгенько дивився йому в спину, гарячково рився в своїй пам'яті, але врешті зрозумів, що цей обірваний, худющий немолодий чоловік — є колишній красунь, чепурун Святослав Чеп-Ходоровський.

[1] «Підбігуновий» означає — полярний, навколополюсний, або морозний, що походить від слова «бігун» (полюс) і вказує на близькість до полюса або надзвичайну силу явища. (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації, крім позначених як «Примітка авторки»).

[3] Заков’язлий — замерзлий, задубілий, одерев'янілий.

[4] «Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: "Мені належить помста, я відплачу", — говорить Господь». Біблія, Новий Заповіт, Послання Павла до римлян, 12, 19.