Куди йшла стежка?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кидай колоду!!! — нагло[10] крикнув Святослав, і я, злякавшись, мало не впустив деревини собі на ноги.

А Святослав упав на колоду і зайшовся від реготу:

— Уявляю собі, уявляю!.. «Без пяти хвилин» священик, отець Нестор — і раптом... на линві з парасолькою... яєшню в капелюсі... Ох-ха-ха!..

Він реготався так щиро, що, здавалося, аж тайга тряслася, і, зовсім природно, що його почули.

— Замовчи! —- штовхнув я його. — Конвой!

Справді, до нас бігло аж два конвоїри з грізними пиками і з такими дурними побажаннями на нашу адресу, які навіть при найбільшому розвиткові науки й техніки не залишаться нічим іншим, лишень божевільним витвором московського «генія».

Я не чекав, поки конвоїри підбіжать близько, а закричав до них, махаючи руками:

— Сюди, сюди, скоріше!.. В нього напад астми і сухіт[11]! Поможіть!..

Святослав мене зрозумів і відразу зайшовся удаваним кашлем, почувши який, конвоїри завернули і, піславши мене до їхньої мами, пішли кожен своєю дорогою.

— Я думав, що він регоче! — обурено сказав один.

— Тут не зарегоче...— відповів інший, звичайно, замість частки «не», вживши більш образного слова.

Але ми таки реготали насправді. Святослав порскав, кахикав, стогнав і витирав сльози.

— Ну, голубе, ти на арештанта вродився, — прийшов до висновку він. — Перший день у таборі, а поводишся, мов каторжний ветеран! Не знаю, який з тебе був блазень у цирку, але що ти вмієш з інших блазнів робити, — в це вірю!

Я належу до таких, яким важко втратити бадьорість духа, і Святослав, що вмів сміятися серед таких сумних обставин, був для мене найкращою парою. І нам було весело вдвох. Впливало добре на наш настрій також і те, що ми обидва на власному досвіді переконалися, яке дурне і сліпе було вславлене НКВД. Ви ж таки подумайте: маючи в руках таких, як-не-як, непересічних ворогів режиму, якими ми були, засудили нас за те, чого ми не робили, і повірило в наші фальшиві документи, в яких не було ані слова правди!

Я з гадав про Крюка.

— Знаю, — відповів Святослав, одразу спохмурнівши. — Мабуть дивуєшся, що ми разом, а він ще живий ходить...

— Власне, що не дивуюся. Справедливість його побила гірше, ніж би це ми могли зробити.

— І я про це саме подумав, коли побачив його. Зрештою, він же й не відповідальний за свої колишні вчинки, бо збожеволів. Рідко коли яка ніч минає, щоб на нього не находило. Інколи й серед дня. Щось йому ввижається, хтось його переслідує, і він тоді скавулить звіриною, ховається, або тікає. Що з такого питати!..

— Він мене пізнав.

— Мене — ні. Але це однаково. Крюк тепер нешкідливий цілком.

По дорозі до ріки й назад ми кілька разів зустрічалися з Арпадом, але вдали незнайомих. Його рухлива фізіономія була дуже посоловіла, але я добре знав Арпада, щоби вірити щирості цієї машкари.

Сталося, що, скидаючи колоди, ми ненароком штовхнулися. Себто, воно так вийшло, та я не мав найменшого сумніву, що Арпад зробив це навмисне. Коли я обернувся, щоби побачити винуватця цієї малої «катастрофи», зустрівся з пронизливо-гострими очима клоуна. Він здер з голови облізлу вушанку, почав тулити її до серця і, ніби перепрошуючи мене, присідав та робив граціозні кніксени.

— Ти... што?! — визвірився на нього конвоїр, додавши при тому, як звичайно, найгіршу лайку. — Театр тут робиш?!

У відповідь Арпад, неначе смертельно переляканий, підскочив на півтора метра вгору, крутнувся й бігом побіг назад. На його спині було два шнурки, що починалися зав’язані внизу біля холошень й кінчалися десь у руках. Арпад біг і смикав за шнурки, витворюючи таке враження, що. йото стопи вилітають аж на плечі. В’язні й навіть конвоїри почали при тому реготати. Для мене ж, що розумівся трохи на акробатиці, ця штука виглядала зовсім не смішною. Щоб її втяти, треба було мати величезний сприт і ще більшу вправу. Крім того, я зрозумів, що така поважна людина, якою був Арпад (кажуть, що на загал всі блазні й коміки в житті приватному поважні й навіть прикрі), не стане на потіху юрбі виробляти жарти.

— Він божевільний? — спитав мене Святослав.

— Божевільний? — перепитав я. — Його розуму на трьох пересічних вистачить.

—Ти його знаєш?

— Ні.

Святослав готовий уже був образитися, але я заговорив:

— Чудний ти, братику: «Знаєш?» Мене слідчий три місяці випитував, чи я знаю цього чоловіка, чотири рази так пильно випитував, що мене холодною водою до пам’яті приводили... Одним словом, багато «давав», щоб я признався — і то я не признавався. А ти хочеш отак задаром? Аякже!

[10] Нагло — раптово, несподівано, негайно.

[11] Сухоти — туберкульоз.