Куди йшла стежка?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мій візник, нокаючи на коні, покручував головою і усміхався. Врешті не витерпів і обернувся до мене.

— А ви його, паничу, ловко піймали! — сказав.

— Ти, хіба, чув?

— Та вже ж, що чув. Я близько з батогом у руках стояв... А, знаєте, хто він такий?

— Ні. А ти знаєш?

— Знаю. Себто, я не знаю, та мені ось тілечки один парубок із Пещерного казав. Батько цього «пролетарія» вексель підробив, і його заслали. А маму взяв до себе один пан за ключницю. З Курська вони приїхали до Єлисавету. А в того пана була донька молода. От цей самий «пролетар» і збаламутив доньку. Він знав, що батько по волі не віддасть, то ж підмовив її тікати. Але пан якось довідався, доньку до Петербургу вислав, а цього «трудящого» наказав батогами випрати і поганою мітлою з двору вигнати разом із мамою. Тому він такий лютий на панів.

Це було в грудні 1917 року, якраз у часи веремії зі скликанням Першого Всеукраїнського З’їзду Рад[23]. Вибух більшовицького повстання, а за ним — бої проти банд Муравйова та Овсєєнка-Антонова надовго відірвали мене від рідного села. Побіч мене Сергій і Святослав, та ще приятелі й знайомі в рядах Вільного Козацтва відбивали Арсенал. Сергія при тому поважно поранено, а Святослав, рятуючи людей із палаючого будинку, сильно попікся. На наказ команди мене приділено до охорони транспорту ранених, і я виїхав із Києва раніше, ніж він упав у руки більшовиків.

Святослава й Сергія я відправив додому, а сам, приєднавшись до лав Січювих Стрільців, повернувся здобувати Київ від червоних. Не було часу думати про родину. Коли ж столиця була вже в наших руках, виникли нові проблеми, нова тривога. І без того непевна ситуація ускладнювалася через безоглядну поведінку Німців. Проти України діяло все: Німці, чорносотенні московські організації, більшовицька наволоч і свої ж таки єдинокровні соціялістинні шашлі. Я й ті, які думали і почували так, як я, були глибоко затривожені й зажурені майбутнім. І лишень, коли проголошено Гетьманщину, у нас зродилася міцна надія на покращання. Хто знав Гетьмана[24] — вірив йому.

Десь уже в другій половині травня передано мені з дому листа, писаного Пшеничкою. Вона писала:

«Дорогий Несю!

Ми одержали твого листа і тішимося, що ти живий і здоровий. Ми також, хвалити Бога, поскаржитися не можемо. Щоправда, було в нас багато журби з Сергієм, але він тепер одужує і збирається незабаром їхати додому.

Маю для тебе новину: запрошую на мої заручини зі Святославом. Гадаю, не здивуєшся дуже, бо мені здається, що ви всі того сподівалися, лиш я одна ніколи про це не думала. Та коли Семен оповів, який відважний Святослав, як героїчно кидався у вогонь, то я відразу зрозуміла, що люблю його. Взяла й негайно поїхала до Чепів. Побачивши ж Святослава в ліжку, такого худого й змученого, й уявивши собі, що він міг згоріти живцем, так злякалася, що мало не вмліла. І тоді сказала йому, що приїхала його сватати, що вийду за нього заміж, якщо він того бажає. Уяви собі, що Святослав відразу ж погодився, навіть сказав, що це — таке щастя, про яке він навіть мріяти не смів, а при тому дуже дивувався і питав, чи я говорю поважно. Ірина Модестівна і Микола Павлович також дали свою згоду і відразу ж почали кликати мене донькою і невісткою. Тільки вдома, коли я повернулася і розказала все, з мене всі дуже сміялися. Особливо тато і Сергій. Мама спочатку сердилася і соромила мене, але потім також почала сміятися разом з усіма. І все скінчилося добре.

Та тобі напевне тепер не до моїх заручин. Отже, ти близько при Гетьмані? Страшно тобі завидую! Невже ми справді будемо знову мати свою державу з Гетьманом на чолі? Це — таке щастя, що навіть вірити не хочеться (зовсім так само Святослав мені при сватанні сказав)! У моїй уяві Україна й гетьманство — це найвища гармонія, це щось нерозлучне. Я при першій же нагоді поїду до Києва, щоби побачити власними очима Його Милість Гетьмана України. Він напевне не носить шапки з павиними перами, ані булави. Яка шкода! У гетьманській одежі XVII віку виглядав би чудово!

Але я пишу наївно, як інститутка. Не смійся з мене — я надто щаслива, щоби бути розумною. Соромно лишень мені, що відбуваються такі важливі події, а я не можу прийняти в них ніякої чинної участи. Така з мене нездара, що нічого нічогісінько не знає і не вміє, крім свого фортепіяну й нот. Бідний таточко хоче мене чогось практичного навчити і засадив за книги (тебе ж нема, то нікому ту «бухгалтерію» вести). Записую мішки й пуди гречки, ячменю, вівса й пшениці, рахую дні робітникам і т. п. Стараюся робити якнайкраще, але все виходить щось таке, з чого таточко потім сміється. А мені дуже прикро».

Далі йшли родинні справи, сільські новини і прохання — якнайчастіше писати.

Читаючи листа, я сміявся і в думках десятки разів цілував сестру. Люба, мила Пшеничка! Це було так природно для її безпосередньої вдачі: поїхати до Святослава і з дитячою щирістю в очах отак просто сказати: «Святославе, я вас люблю і навіть вийду за вас заміж, якщо ви цього хочете». Ще й сумнівалася, чи він погодиться! А Святослав сох за нею, відколи вийшов з дитячих років. І батьки його цілком прозоро натякали нашим батькам, що «хотіли б мати пшеничку у своїм городі». Що ж до мене, то лишень одного Святослава я вважав гідним моєї сестри і йому одному віддав би Пшеничку без заздрости й жалю. Тому радів щиро, що все так добре склалося.

А щось по тижневі по тому передано мені, що Пшеничка таки справді в Києві, зупинилася в нашої тітки Марусі на Деміївці, де чекає на мене.

Звичайно, не минуло й години, як я вже був біля тітчиного дому. Не стукав у парадні двері, бо знав, що в цей час родина певне п’є чай на веранді. І не помилився. Але, уявіть собі моє здивування, коли я, обійшовши дім, побачив на веранді повно гостей, а біля Пшенички, що стояла до мене спиною... — Крюка!..

На цей раз привернуло мою увагу, що він мав щось семітське в крові. Це виразно виступало в його темних пукатих очах та в зарисі червоних пристрасних уст. І я, хоч не чув слів, та по виразі його обличчя, грі очей і солодкій усмішці гарячих уст зрозумів, що він залицяється.

Від обурення у мене внутрі все перевернулося. Я ледве опанував себе, щоб не вхопити цього поганця за карк і не скинути його сторч головою з веранди. Мені видалося блюзнірством, що він смів говорити до нашої Пшенички, ба, навіть усміхатися до неї!

Не тямлячись від гніву, я вибіг на веранду й безпардонно постукав у плече Жоржа стеком. Коли ж він оглянувся, тим самим стеком вказав йому на сходи, не говорячи ні слова. Крюк почав синіти, цілком так, як при першій зустрічі на базарі, але гнучкий стек у моїх руках напевно промовляв досить красномовно, і «трудящий» вирішив не ставити опору. Знову кинув мені повний ненависти погляд, скорчив пику у високомірну гримасу, гордо підніс голову, та все ж досить швидко збіг з веранди.

Потім, коли я, перепросивши тітоньку Марусю й гостей, пояснив мотиви свого вчинку, тітонька жахнулася:

— То я більшовика тримала під своїм дахом?! Подумайте лишень! А мені його представлено як студента юридичного факультету й сина лікаря! Кому ж у голову прийде документів питати?!

— Тепер ніякі документи нічого не варті, — сказав я. — Ще до деякої міри можна людину пізнати по тому, чи говорить вона по-українськи. Коли не говорить — гнати в шию!

— І я його вижену, вижену! — завзялася тітка.

Однак, виганяти Крюка не довелося. Він по цьому випадку щез, навіть не забравши своїх речей.

У жовтні ми відсвяткували заручини Пшенички і Святослава. З’їхалася до рідного дому вся сім’я, і цей день у моїй пам’яті залишився останньою світлою віхою молодости. А з листопаду почалося...

Не хочу навіть згадувати подій, якими скінчився 1918-ий і почався 1919-ий рік. Я пережив цей перелом як найгіршу хворобу, покинув столицю ще в грудні й вернувся додому. Було мені тим прикріше, що нас четверо братів поділилося на дві ворожі партії: Антін і Сергій приймали активну участь в протигетьманському повстанні й після перевороту залишилися в Києві; а я й Андрій були в рядах сердюків. Андрій забрав родину і виїхав з гетьманом, я постановив відійти від політичного життя, а Святослав сказав, що ще побуде р Києві «у ролі пасивного обсерватора».

Вернувшись додому, я просив — нічого мене не питати. Замикався у своїй кімнаті й виходив лишень до столу. Мабуть вигляд у мене був дуже понурий, бо при їді рідко хто обзивався словом, і взагалі в хаті запанувала напружена й трагічна тиша. Вона була тим дивнішою, що фортепіян мовчав також.

На початку лютого повернувся Святослав. Наше село лежало на дорозі від станції до його села, і він заїхав до нас. Не скидаючи кожуха, присівся на краєчок стільця і спитав:

[23] Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, скликаний більшовиками, відбувся 11-12 (24–25) грудня 1917 року в Харкові після того, як більшовицькі делегати залишили з'їзд у Києві. На ньому було проголошено створення Української Народної Республіки Рад (УНР Рад) як федеративної частини Російської республіки.

[24] Павло Скоропадський (1873-1945) був гетьманом України з квітня по грудень 1918 року.