Джерело вознесіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Брендон Сандерсон

Джерело вознесіння

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ФІЛЛІС КОЛЛ, яка, може, ніколи й не розуміла моїх книжок у стилі фентезі, але навчила мене стільки всього про життя — а значить, і про письмо, — ніж навіть собі уявляє.

(Дякую, Бабусю!)

Передмова

«Джерело Вознесіння» стало однією з найтяжчих книжок у моїй кар’єрі. Насправді писати важче, ніж її, було, здається, хіба що фінальну частину «Колеса Часу». (І великою мірою складність процесу написання цієї книги пояснюється покладеними на неї сподіваннями.)

Якби ми зустрілися у 2005 році, коли я писав «Джерело Вознесіння», ви б побачили перед собою необстріляного автора з (можливо) непропорційною впевненістю у власних силах. Як я вже неодноразово згадував, перш ніж видати перший роман, я написав їх більш як десять, і цей шлях до публікації породив у мені дивну суміш наївності та досвіду. Я витратив багато років на експерименти з власним стилем — і був ним цілком задоволений. Мені відмовляли, і я витратив багато років на те, аби навчитись писати, ще не знаючи, чи стане це заняття для мене чимось більшим, ніж просто хобі. Я вже змирився був, що, може, так до кінця життя й не видам жодної книжки, але продовжував писати. І розуміння цього факту, як це не парадоксально, зробило мене впевненішим у собі. Я знав, що люблю писати. І жоден поганий відгук або провал ринку не можуть породити в мені кризу, потужнішу за ті, які я вже подолав.

Водночас були деякі речі, яких я просто ніколи не робив або принаймні робив рідко, і вгорі цього переліку — сиквели, продовження. (Протягом своєї письменницької кар’єри я написав чотирнадцять книг, і з них — тільки одне продовження.) Майже кожна з моїх книжок — це новий світ, з новими магічними системами та новими персонажами. То була моя звична практика, але в мене були задумки у плані сторітелінгу — і для їх втілення потрібна була книжкова серія.

За «Джерело Вознесіння» я взявся з властивим мені оптимізмом, а тоді на власному досвіді переконався, як важко буває брати готових персонажів і намагатися в них заглибитись. Перша книга пішла майже без проблем, а потім ближче до кінця сюжет почав розвалюватись, і до самого фіналу в мене виникли величезні проблеми з темпом. Але — як це часто буває в житті — що більший виклик, то більший розвиток він приносить. Внесення правок у цю книгу між чорновими версіями, сприяло моєму найбільшому розвитку як письменника.

Можливо, найіронічніше в цьому всьому те, що «Джерело Вознесіння» — це та історія, яку я хотів розповісти з самого початку. Я мав спокусу просто пропустити історію про падіння Пана Всевладаря, бо хвилювався, що це перетвориться на суцільне дежавю. Історії про падіння імперії писали всі, кому не лінь, — але мені рідко траплялися історії про революціонерів, змушених стати політиками. Що відбувається після того, як уряд повалено? Адже побудувати щось завжди важче, ніж зруйнувати.

Це — книга, яка дала мені море часу на те, аби заглибитися в мотиви персонажів і примусово поставити їм кілька гострих запитань. Де проходить межа між безпекою та свободою? Що ви будете робити, коли ваші ідеали вас підведуть? Що ви будете робити, коли замість злочинця ви станете тим, хто змушує дотримуватися закону?

Я страшенно пишаюся цією книгою. Вона мені довела, що я здатен виправити щось зламане і що страждання над чернетками та внесенням правок можуть дати справді виняткові результати. Вона допомогла втілитися моїм мріям, а також дозволила мені довести самому собі, що я можу писати про персонажа та тему, а не лише про якусь дурну магічну систему та обстановку.

У певному сенсі Келсьє у «3-імли-народжені» було легко говорити про надію. Це книга, яка нагадує нам, що подібні надії та високі ідеали іноді мають свою ціну.

Частина перша

Спадкоємиця Уцілілого

1

Військо наповзало з-за горизонту темною плямою.

Король Евенд Венчер стояв нерухомо на міському мурі Лютаделя та дивився на ворожу армію. Довкола нього ліниво кружляли, падаючи з неба, великі пластівці попелу. То був не випалений до білі попіл, як у багатті; цей попіл був безнадійно чорний. Останнім часом попіл-гори зробилися особливо активні.

Евенд відчував, як зола осідає на його обличчі та одежі, але не звертав на це уваги. Вдалині котилося за обрій криваво-червоне сонце. Воно освітлювало військо, що прийшло забрати в Евенда його королівство.

— Скільки їх? — тихо спитав Евенд.

— Ми гадаємо, тисяч п’ятдесят, — промовив Гем, подавшись уперед і склавши на кам’яному парапеті м’язисті руки.

Як і усе інше в місті, мур був чорний — незліченні роки попелопадів не минулися дарма.

— П’ятдесят тисяч солдатів… — тихо сказав Евенд.

Попри активний призов до війська, Евенд мав під своїм командуванням заледве двадцять тисяч бійців — здебільшого колишніх селян, які пройшли менш як річне навчання військовій справі. Утримання навіть такої невеликої кількості вояків виснажувало його ресурси. Можливо, якби вони змогли знайти атій Пана Всевладаря, це змінило б ситуацію. Словом, над правлінням Евенда нависла серйозна небезпека економічної катастрофи.

— Що скажеш? — поцікавився Евенд.

— Не знаю, Еле, — тихо промовив Гем. — За стратегію у нас завжди відповідав Келсьє.

— Але ж ти допомагав йому планувати, — сказав Еленд. — Ти, всі інші — ви ж були його командою. Це ви розробили стратегію повалення імперії, а потім втілили її у життя.

Гем замовчав, і Еленду здалося, ніби він читає його думки.

«Келсьє був головним. Це він усе організовував, це він визбирував найцінніші ідеї з мозкового штурму та перетворював їх на реальну операцію. Він був лідером. Генієм».

Але він помер рік тому, у той самий день, коли люди — то була частина його таємного плану — повстали в люті, аби скинути свого божественного імператора. І в хаосі, що настав потім, трон зайняв Еленд. А тепер здавалося дедалі ймовірнішим, що він втратить усе, заради чого так завзято старалися Келсьє з його командою. Програє тирану, який, можливо, виявиться навіть гіршим за Пана Всевладаря. Дрібному, підступному негіднику, котрий вдає з себе аристократа. Чоловіку, що привів своє військо під мури Лютаделя.

Його власному батькові — Страффу Венчеру.

— Можливо, вийде переконати його не атакувати? — припустив Гем.