Джерело вознесіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як і завжди.

Вен похитала головою, вглядаючись у морок довкола себе.

— Можливо, я помиляюся, — сказала вона. — Можливо, ніхто мене не переслідує.

Сказавши це, вона трохи посумнішала. Вона з нетерпінням чекала можливості зустрітися з Наглядачем сьогодні вночі. Вона й досі не знала, хто він такий; першої ночі вона вирішила, що це — підісланий вбивця. І, можливо, він ним і був. Але виглядало на те, що Евенд його не цікавить узагалі — тоді як дуже цікавить Вен.

— Нам краще повернутися на мур, — рішуче промовила дівчина і встала. — Евенд почне питати, куди я ходила.

ОрСеур кивнув. І цієї миті з імли вирвалася жменя монет і полетіла у Вен.

2

Вен, моментально зреагувавши, відскочила вбік. Дівчина рухалась напрочуд швидко, її прикрашений китицями плащ закрутився, коли вона ковзнула по мокрій бруківці. Монети впали у неї за спиною, розсипали в різні боки уламки каменю та, зрикошетивши в темінь, залишили сліди в імлі за собою.

— ОрСеуре, тікай! — крикнула вона, хоча той уже мчав до найближчого провулка.

Вен присіла, впершись долонями та ступнями у холодні камені, в її животі горіли алломантичні метали. Вона запалила сталь, і знову побачила довкола себе прозорі блакитні лінії. Вона напружено чекала, коли…

З мороку, залишаючи за собою сліди з блакитних ліній, вилетіла ще одна жменя монет. Вен негайно запалила сталь і «штовхнула» монети, відбиваючи їх у темряву.

Знову запала нічна тиша.

Вулиця, де вона опинилася, була широка, як для Лютаделя, обабіч неї височіли житлові будинки. Кінці її зникали в імлі, що ліниво клубочилась і розповзалась містом.

Раптом з імли вийшла і почала наближатись до неї група з восьми чоловіків. Вен посміхнулась. Усе-таки не помилялася: за нею стежили. Але серед цих чоловіків не було Наглядача. Ніхто з них не крокував з його впевненим благородством, в жодному з них не відчувалась його сила. Ці восьмеро були набагато простіші. Вбивці.

А це мало сенс. Якби вона привела військо, аби завоювати Лютадель, то передовсім підіслала б групу алломантів, аби вони вбили Евенда. Раптом дівчина відчула поштовх у бік, втратила баланс і вилаялась, зрозумівши, що з її поясу зірвали капшук з монетами. Вона смикнула шнурок, дозволяючи алломанту-ворогу забрати її монети. Виходить, серед убивць був щонайменше один монетостріл — імлистий, що вміє палити сталь і «штовхати» метали. І справді, до капшуків двох із чоловіків тягнулися блакитні лінії. Вен майнуло в голові, що непогано було б відповісти їм тим самим і «відштовхнути» вже їхні капшуки, але вона завагалась. Розкриватися потреби поки не було. Ці монети можуть їй ще стати в пригоді.

Без своїх монет вона не могла атакувати з відстані. Але якщо це була злагоджена банда, то атакувати з відстані не мало сенсу — монетостріли та смикачі усі ті «штовхані» монети легко повідбивають. Тікати також не варіант. Ці восьмеро ж не по неї сюди прийшли; якщо вона втече, вони вирушать далі — виконувати своє завдання.

Та й хто посилає убивць, аби розібратися з тілоохоронцем? Убивці приходять по душі важливіших осіб. Таких, як Евенд Венчер, король Центральної Домінії. Чоловік, якого вона кохала.

Вен запалила п’ютер — її тіло зробилося напруженим, чуйним, небезпечним.

«Четверо громил попереду», — подумала вона, дивлячись на чоловіків, що наближалися.

Ті, що палять п’ютер, демонструють нелюдську силу та здатні знести важкі травми. Надзвичайно небезпечні в ближньому бою.

«А той, що тримає дерев’яний щит, — це смикач».

Вона рвонула вперед, змушуючи громил відстрибнути назад. Восьмеро імлистих проти однієї з-імли-народженої — що ж, у них є шанси, але тільки якщо вони діятимуть обережно. Двоє монетострілів стали по обидва боки вулиці, аби мати змогу «штовхати» її з обох сторін. Останній чоловік, що тихо стояв за спиною смикача, мусив бути димник — у бою він не відіграє особливо важливої ролі, його призначення — ховати свою команду від ворожих алломантів.

Восьмеро імлистих. Келсьє б із ними розібрався; він, зрештою, вбив інквізитора. Але вона — не Келсьє. Вона навіть досі не визначилась, чи це погано, а чи добре. Вен глибоко вдихнула, жалкуючи, що у неї немає бодай трошки атію, і запалила залізо. Це дозволило їй «штовхнути» найближчу монету — одну з тих, якими цілилися в неї — з максимальною силою, з якою тільки може «штовхнути» сталь. Вона захопила її, впустила на землю, а потім стрибнула, вдаючи, що хоче «відштовхнутися» від монети й злетіти в повітря.

Але один з монетострілів тим часом встиг «штовхнути» монету вбік. Оскільки алломантія дозволяла або «відштовхуватися» безпосередньо від предмета, або «притягуватися» безпосередньо до нього, тіло Вен втратило міцну опору. Тепер, якби вона спробувала відштовхнутися від монети, вона б упала на бік.

Вен знову опустилась на землю.

«Хай думають, що загнали мене в пастку», — міркувала вона, присівши посеред вулиці.

Громили почали підходити знову — тепер уже трохи впевненіше.

«Так, — думала Вен. — Я знаю, про що ви думаєте. Невже це та сама з-імли-народжена, що вбила Пана Всевладаря? Ця здохлячка? Та як таке взагалі можливо? А я й сама дивуюся».

Перший громило кинувся в атаку, і Вен ніби ожила. Обсидіанові кинджали, вихоплені з піхов, блиснули в темряві, і бризнула кров — дівчина, пригнувшись, проскочила під ціпком громила та різонула його по стегнах.

Чоловік закричав. Ніч уже не була тихою.