Ця звістка з мого релігійного минулого, відверто кажучи, була для мене справжнім лихом. Я завжди поважав свого духівника відчував, що зараз дію недостойно. Крім того, незважаючи на мій теперішній настрій щодо релігії, іноді мені чомусь хотілося покаятись. Та зараз голова моя була забита зовсім іншим. Тому я зразу ж забув про лист і радісно побіг на станцію.
Моя ідея невпинно гнала мене вперед. В Уінтоні я був о третій і, сівши на трамвай, швидко дістався до Гілморхіллу, де знов постав передо мною завітний корпус зоофакультету, яким я милувався ще в той час, коли ми з Гевіном боролись за стипендію. Я відшукав «Лабораторію» й постукав. Ніхто не відповів. Постукав голосніше. Ні звуку. Тоді я рішуче ввійшов.
Я опинився в довгій залі, стіни якої до половини були обкладені кахлями; яскраве світло падало через високі вікна. На довгих і низьких столах рядами вишикувались мікроскопи — чудові апарати Цейса з потрійними очима-об’єктивами. Поблизу кожного стояв двоярусний штатив, заставлений пробірками і скельцями. Велика електрична центрифуга дзижчала під захисним ковпаком із дроту. Якась складна споруда, якої я ніде не бачив, стояла біля водозливів, і там щось булькало й кипіло. В далекому кінці стояла висока людина в халаті і щось робила поблизу кліток з численними морськими свинками.
Притискуючи під пахвою свій вузлик, я тихо просувався вперед. Коли я підійшов, людина здивовано спитала:
— Вам чого треба?
— Скажіть, будь ласка, чи можна мені бачити професора Флемінга?
— Його нема.
Тяжке розчарування стиснуло мені серце.
— А коли ж він буде?
-— Він не буває тут по суботах. В цей день він виїздить на дачу в Драйден і повертається аж в понеділок.
Зовсім збентежений, я закричав:
— Але ж я можу вирватись сюди лише в суботу!
Людина закінчила робити свинкам уколи і, кинувши шприца в карболку, здивовано глянула на мене.
— А може я зміг би чим вам допомогти? Я — Сміт — старший лаборант.
Я завагався.
— Я... я... хотів би дістати тут роботу...
Серце моє закалатало, та я продовжував:
— Я хочу працювати тут, у цій лабораторії, під керівництвом професора Флемінга. Я бачив його на тому тижні в Лівенфорді, звідки й приїхав. Я згоден на будь-яку роботу, навіть годувати цих свинок.
Лаборант криво посміхнувся.
— Цим їжа більше не потрібна... А де ви зараз працюєте?
Я розповів йому й поспішно пояснив:
— Мені набридла ця робота. Я люблю науку, особливо зоологію... я завжди... я захоплююсь нею уже багато років. Мені б тільки якось зачепитися, а там я покажу себе. Я все робитиму за п’ять шилінгів на тиждень, а спатиму ось тут, на цій підлозі...
Я заходився розгортати свій пакунок.
— Ось всі мої колекції. Я привіз їх, щоб показати професорові. Будь ласка, погляньте хоч ви на них, і ви побачите, що я не брешу.
Лаборант збирався вже здихатись мене, та раптом, очевидно, передумав.
— Гаразд, ходім зі мною.
Він підвів мене до столу, а сам сів на стілець і став слідкувати, як я розв’язував пакунок. Я хвилювався, дуже хвилювався, але цікавість та надія окрилили мене. Мені чомусь здалося, що, можливо, він все-таки повірить в мої здібності. Хоч я й привіз усі свої «багатства», та вирішив спочатку показати найбільш коштовні експонати: відому читачеві гідру тощо.
Хвилюючись, я пояснював, а він уважно слухав і пильно розглядав мої скарби. Раз чи навіть два він покивав головою. Але, коли я вийняв свої зрізи, він кинувся до них, взяв мікроскоп і передивився їх крізь лінзу. А я чекав, затамувавши подих. Три з них він розглядав аж двічі. Нарешті, глянувши в мій бік, спитав:
— Оце і все?
— Так, — жалібно погодивсь я.