Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не збираюсь силувати тебе. Ти сам повинен вибирати. Але хочу підкреслити, що ця нагода зустрічається не кожен день. Май на увазі, що ми не зможемо довго тримати місце за собою. Молись всевишньому, щоб він тебе напутив, і знов приходь сюди в суботу.

Я вийшов під похмуре небо. А в кінці тижня знову з’явився перед очі патера Роша. Моя сміливість дивувала навіть мене самого. Та бунт наростав у моєму серці. Якщо всевишній не дає мені стати вченим, то навіщо підкорятися йому й ставати попом? Ні, що завгодно, тільки не це. Вже краще вступити на завод. Тепер для мене все одно...

Півтора року відпрацював я на заводі. Але надія так і не покидала мене. Невже ніколи не здійсняться мої мрії?..

Отак я думав, ідучи по Драмбак Род. Раптом мене спинила якась тіиь — тінь людини досить знайомої мені; вона несміло привіталась і зачовгала поруч зі мною. То був дідусь.

— Сьогодні холодно, Роберт.

Я щось пробубонів, а сам подумав: чого йому від мене треба? На тому тижні я наштовхнувся на нього біля бару Фіттерса, де він просторікав перед юрбою про рівноправність жінок.

— Послухай, хлопчику, ти не даси мені, часом, аванс? Якусь дрібничку — хоч шість пенсів. На марки, — сказав дід.

Я мовчки крокував далі. Всілякі конкурси, шаради й ребуси, що ними так захоплюється, дід, — справжня хвороба його «нової ери». На цьому він хоче розбагатіти, незважаючи на свій похилий вік. Він ходить до публічної читальні й під самим носом у «старої леді» вирізує об’яви і реклами, що «можуть» принести йому багатство. А в себе у кімнаті веде широке листування: вставляє в текст пропущені слова, римує фрази, складає словнички на кілька букв, відповідає на запитання «Хоум Уіклі»... Навіть на сходах він часто не дає мені пройти, читаючи свої «творіння».

— Ось послухай, Роберт! — і читає:

З переможним виглядом закінчує він таким шедевром:

Його конверти сипалися в поштову скриньку, немов сніжинки на вогонь. Розлючений невдачами, він об’явив усе останнє бридким шахрайством і палко взявся за експромти, бо на експромтах якийсь там столяр недавно виграв тисячу фунтів.

Тому і човгає старий за мною, циганячи хоч кілька центів «на щастя».

— Я поверну тобі з своєї премії. Ти ж знаєш, пошта зачиняється о пів на сьому, а завтра там останній день.

— Нічого я вам не дам, — одрізав я йому. — Негайно йдіть додому. Сьогодні мені не до вас. Якщо ви зіпсуєте мені настрій, я скручу вам в’язи.

Мовчанка. Покірна мовчанка. З наступом «нової ери» цей найактивніший її діяч аж надто болісно сприймав докори. Я кинувся до Ломонд В’ю, розлючений на себе за таке поводження з старим. А він повільно човгав сходами наверх, тяжко відсапуючись од утоми й від образи.

Батька застав я за столом; він заклопотано мастив хліб тоненьким шаром маргарину. Бабуня, поки я вмивався після роботи, поспішно вийняла з духовки «мій обід», — тепер, коли лягли на неї всі турботи, вона стала привітною й м’якою і навіть трохи пожвавішала.

Мами не стало, не стало тієї, котра була душею й серцем цього дому; нещасна померла рік тому, коли прийшла погана звістка від Адама.

Ніхто, крім неї, і не думав, що вона хвора: тільки тепер, картаючи себе за неуважність, я згадую, як часто, бідна, хапалася рукою за лівий бік, неначе сподіваючись затамувати біль у серці.

Отак трималася вона й тоді, коли застав я її на підлозі, майже непритомну.

— Мамо, що з вами? Я покличу лікаря.

— Не треба, — ледве мовила. — Це тільки розтривожить батька.

— Ні, ні, це необхідно. Адже ви зовсім хвора...

Поки я збігав за лікарем Гелбрейтом, вона вже втратила свідомість.

— Виснажена дотла, — сказав лікар, ледве намацуючи пульс.

— Ви зайдете ще раз? — промимрив батько, збентежений наступними витратами.

— Ні, — кинув лікар. — Вона — готова. І ваше щастя, що я не вимагаю розтину.

Я аж здригнувсь, коли подумав про ту наругу, якій могли б піддати це нещасне тіло десь у мертвецькій. А батько навіть після похорону — хоча і радий був численній кількості вінків — ніяк не міг збагнути, що вона насмілилась покинути його.

— Вона завжди казала, що я переживу її, — повторював він, тяжко зітхаючи.

Мене аж надто здивувало, що він не продавав її речей. Ні, щонеділі він замикавсь в її кімнаті, виймав із шафи благенькі плаття, старанно чистив їх і вішав знову...

В свій час я теж не розумів, скільки завдячував цій скромній трудівниці, що намагалася зробити все якнайкраще, — зміцнити сім’ю, задобрити батька, хоч трохи пом’якшити його страшенну скнарість, підтримувати гідність дому, бути привітною й ласкавою... Мама! Завжди лагідна і непомітна, але героїчна жінка. Постійні труднощі з грошима робили її часто роздратованою й злою. Коли я вчився в школі, вона іноді затримувала внесок за навчання. Тоді приходив ректор і говорив про мене перед класом: «Один з вас не вносить грошей за навчання!» В той день, коли приходив страхагент або щось з їжі пригорало, на неї нападало самокатування. Стуливши гнівно губи й схиливши набік голову, вона скребла і прибирала весь дім від даху до порога. І все ж вона була святою. А тому, що мені часто було сумно, я згадував її такою, як перед подорожжю до Лондона, коли вона латала своє хутро і лагідно всміхалася на сонці...