Одного лютневого вечора, вийшовши з воріт заводу, я наштовхнувся на сина Кейт. У новому голубому картузі, який носили учні Академії, гордий тим, що пішов до школи, Люк прийшов зустрічати батька. Як швидко біжить час, — подумав я. — Боже, який я вже старий. Сімнадцять років!
— Дай пенні, Робі, — звернувся до мене малюк, цупкий, червоний, з чудними від солідності очима.
Я помацав загрубілими пальцями в кишенях брудної спецівки і дістав монетку.
— Слід би сказати «прошу».
— Ну, прошу.
— А знаєш, хто давав мені монетки, коли я був таким, як ти?
Я говорив з ним, як поважний дід, а він дивився на монетку, бо тільки це й цікавило його. Та не біда. Давати йому пенні, водити на футбол, свистіти і кричати разом з ним — було тепер моєю втіхою в тяжкому, безпросвітному житті.
— Батько твій вийде через п’ять хвилин, — сказав я, відходячи від нього. — Мені ж він дозволив піти раніше.
— Ти на концерт? — спитався Люк.
Я ствердно кивнув, та в темряві Люк не побачив. А в мене потепліло на душі від думки про концерт, і я пішов через парк жвавіше. Сьогодні я не засну за столом, як завжди. Замислившись, я навіть не помітив, як поминув собор, якому тепер завжди показував кулак, коли проходив мимо.
Невдовзі після смерті Гевіна мене покликав патер Рош. Він зустрів мене напрочуд тепло й, заткнувши руки під сутану, мовчазно крокував з кутка в куток.
Раптом він обернувся.
— Ну, Шеннон... — І в його очах промайнула тепла іскра. — Можливо, все так сталося тому, що господь схотів вказати тобі інший шлях.
Я знітився.
Ти хочеш вступити на завод?
— Так, — відказав я. — Це, мабуть, все, що можу я тепер зробити.
— Звичайно, можливостей у тебе не багато... — Він замовк. — А ти ніколи не думав про парафію священика?
Я враз почервонів, не зводячи з нього очей.
— Думав.
— О, це святе життя, мій хлопчику. Велика радість служити богу і бути обраним з-поміж його учнів. — Він метнув у мій бік пильний погляд. — Я викликав тебе не просто. Існує спеціальний фонд для бідних хлопчиків, що хочуть вчитись на священиків. Він, правда, невеликий. Тому беруть лише достойних кандидатів, та щодо тебе... я списався вже з епіскопом. Якщо ти згоден, вже на тому тижні можеш поїхати до семінарії.
Я мовчав: мені було соромно. Адже каноник ждав, що я погоджусь... Так, ще шість тижнів тому я з радістю зробив би це. А зараз — усе змінилось, а від палкої віри лишилася тільки гіркота.
— Ну... — він посміхнувся. — Чого ж мовчиш?
— Пробачте, — видавив я з себе. — Та... я не хочу.
Рош здивувався. Він спитав:
— Ти що ж, не хочеш бути священиком?
— Колись хотів, а зараз — ні.
Настала мовчанка. Каноник, певно, вперше зрозумів, що робиться зі мною. Та він не став натискувати на мене. Він навіть натяку не зробив, що розчарований, і з запалом почав змальовувати мені святість життя в служінні богу. Він розкривав переді мною широкі горизонти культурного й духовного збагачення, якого досягну я завдяки щедротам церкви. Згадав приємні роки навчання у Вальядоділі (я теж, казав він, зможу там навчатись), описував мені будинки семінарії, чудові краєвиди іспанської природи і навіть ті солодкі дні, коли він спочивав під виноградом, прозорі грона якого звисали йому прямо в рот.
Я відчував, що скоро здамся, бо я любив цього старого служителя церкви й завжди схилявся перед ним. І все ж душа моя уперто опиналась Я міцно стиснув сині губи.
— Не можу, — змолився я. — Не хочу буть священиком.
Ще більша пауза; і раптом патер Рош звернувсь до мене іншим тоном: