Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, це просто нечуване! — Містер Леккі відкусив шматок хліба з маргарином і посміхнувся до мене лагідно і дружньо. З того часу, як я почав приносити гроші, він поважав мене і навіть часто звіряв мені свої думки й надії.

— Сьогодні масло дуже дороге. Одинадцять пенсів і півпенсовик за фунт. Що буде далі?.. Та, слава богу, цей замінник не менш смачний і навіть більш поживний.

Бабуня байдуже плела панчоху, сьорбаючи свій чай, — взірець спокійної розсудливості. Вона була ще сповнена енергії і досить вміло господарювала з допомогою поденниці, яку люб’язно посилало філантропічне товариство. Бабуня сміливо повставала, коли хазяїн наш занадто вже скупився; це завдяки її вимогам найняв він робітницю.

— Щось наш Адам давно не пише, — продовжував батько. — Ні, далі так тягнутися не може. Я запросив на ту неділю Кейт і Мардока. Запрошую й тебе, Роберт. Порадимось, що нам робити.

Я щось промимрив на знак згоди й вечеряв собі далі. Хоч годувалися ми скупо, я наївся, бо бабуся ховала для мене найбільшу порцію. Тепер між нами існував тісний союз. Це теж було доказом моїх досягнень, що приносило мені не менш гіркого задоволення, як мозолисті мої руки, страшенна втома і сильний кашель, який я дедалі збільшував своїм куривом.

Поївши вдосталь, я почвалав нагору. Софі Голт — поденниця — однесла їжу дідусеві і готувала мені постіль. їй було років сімнадцять. Низенька, повновида, з коротенькими ногами, вона жила у Веннелі з батьком, у якого була велика сім’я. Софі була косоока, тому здавалось, що вона завжди за кимсь слідкує. Трималася вона так принижено, що мені навіть совісно було за неї; а з того часу, як я застукав її з маминою шляпою на голові, мені і зовсім соромно було дивитися на цю дитину.

— Ви підете сьогодні на концерт, Софі?

— Та що ви. Де вже мені дістати квитка? — Вона розгладила мою подушку. — Батькові дали тільки один, в його клубі. Ви, мабуть, зустрінетесь там з ним.

Софі оглянула кімнату й запитала:

— Я можу тепер іти?

— Звичайно, Софі.

Вона постояла, розгладила маленьку зморшку на моїй ковдрі, глибоко зітхнула й пішла.

Я швидко вдягнувся, бо зовсім нехтував своїм вбранням. Тепер я був робітником і тому зодягавсь, як і всі хлопці.

Зібравшись, я зазирнув до дідуся. Старий сидів у своєму кріслі, тримаючи в одній руці велику книгу в золотій оправі, а в другій — бутерброд.

— Послухай, Робі, дивна річ. — Він надкусив свій бутерброд. — У кожної людини довжина кишок становить тридцять футів з гаком.

Ця книга була однією з досить дорогих книжок, що часто прибували на адресу: «Містеру Гау, есквайру, акредитованому агентові й передплатникові медичної енциклопедії фірми Файєр-сайд». Разом з пакетами надходили реклами: «Ви не можете не подарувати вашим родичам... більше тисячі діаграм та малюнків... засоби знешкодження сорока чотирьох я дів, ліки для дам, мазь від угрів... не треба висилати грошей: наш акредитований агент буде заходити до вас щотижня...»

Ото дід і ходить в найвіддаленіші райони міста й невпинно збільшує свої медичні знання; а я все більше думаю над тим, чим він заплатить за ці книги. До того ж його гарний почерк, хоч він давно вже покинув переписувать папери для містера Мак-Келлара, кого завгодно може обдурити. Ось і тепер я бачу на його столі листа: «Дорогий сер, повідомляю, що поручителем за мене може бути мій зять, який займає високий пост інспектора санітарної служби в м. Лівенфорді».

Волосся в дідуся вже зовсім побіліло, а тіло стало сухим, так що одяг стовбурчиться в тих місцях, що були колись повними. Тільки очі в старого такі ж блакитні й світлі, як і колись. Його випнутий, бундючний ніс найбільше потерпів од часу: побілів, скоцюрбився, — одверто кажучи, — захирів. Я знаю, що дідусь зазнав чимало лиха в своєму грішному житті, — докладний опис всіх його пригод можна знайти в найбільш цікавих і щедро ілюстрованих статтях медичної енциклопедії. Місіс Буземлі перетворилась на просту знайому, хоча жіноче товариство і досі приваблює дідуся. Тепер старий більш сподобає школярок та інституток, яких він часто забавляє досить галантними розмовами. Дідусь не хоче визнавати, що постарів, а, навпаки, вдає ще з себе справжнього мужчину і часто лупцює себе кулаками в груди, пихато примовляючи: «Дуб, Роберт, міцний шотландський дуб. Якби мене обрали до ради графства, то я б...» — Хвалити бога, він і сам сміється: значить, розуміє, що це жарт. — «Вони, можливо, через рік зробили б мене мером».

— Дідусю...

— Що, хлопчику?

Я вже шкодую, що кричав на нього, і хочу миром примусити його сидіти вдома.

— Я йду на міський концерт. Гадаю, що ви, — така достойна і поважна людина, — не скористаєтесь з цього, щоб знову кудись чкурнути. Пообіцяйте, що не підете нікуди, доки я не повернусь.

Дід задоволено посміхається й обіцяє:

— Звичайно, хлопчику, звичайно. Noblesse oblige[21].

Для мене цього досить. Я киваю і рішуче ступаю до дверей, залишивши його над «Розладом товстих кишок».

2

Концерт, що я на нього йшов, був особливою виставою, яку підготували на користь нової лікарні «за допомогою визначних осіб».

Коли я підійшов до залу, що містився рядом з Академією, десятки громадян товпилися біля входу. Я приєднався до них і скоро опинився в залі, де вибрав місце під балконом, хоч Рейд зайняв мені стільця поблизу себе. Я не хотів, щоб хтось помітив хвилювання, яке оволоділо мною ще до початку.

З байдужістю людини, яка не стала видатною, а зараз воліла бути краще нічим, я слідкував, як заповнявся зал. Серед шикарних глядачів були Кейт і Джемі, — вони сиділи посередині; Мак-Келлар, що й тут зберіг свій недовірливий вигляд; нарешті, Берті Джемісон, зализаний, в твердому комірці, з двома чепурними дівчатами.

У другому ряду, позаду сера Томаса і цілої плеяди міських чиновників, сиділи теж знайомі мені люди: учитель Рейд та його друзі, за ними — мати Алісон, міс Кремб... А що то за кумедний чоловік поблизу неї? То, мабуть, доктор Томас, відомий постановник опери «Месія» та диригент уінтонського хору.

[21] Благородство зобов’язує (франц.)