Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я добре уявляю собі суть справи, — продовжував Рейд таким душевним тоном, що я мало не скакав. — Обставини у цьому році будуть такі: учасників приїде менше, ніж завжди, та всі вони серйозні претенденти. Найбільше я боюся трьох із них... — Він став лічити їх на пальцях. — Блер, випускник Ларчфілдського коледжу, Аллердайс, що закінчив середню школу в Ардфіллані, та син учителя Мак-Івен (він вчився вдома). Блера ти знаєш — це чудовий учень, що вчився завжди «на відмінно». Аллердайсові вже вісімнадцять років, він братиме участь в цих іспитах вже вдруге, що надає йому значної переваги. Та грізний, найбільш достойний тобі суперник — це Мак-Івен. — «Язон» значливо помовчав. А я зненавидів цього клятого Мак-Івена. — Він готувавсь до цього іспиту вже кілька років. Батько його спеціаліст з класичних мов і античної літератури. Хлопець в дванадцять років вже досить вільно розмовляв по-грецьки. А зараз він вже вивчив кілька мов. Це справжній вундеркінд, з високим чолом та великими окулярами. Усі, хто знає його, вважають, що стипендія — у нього в кишені.

Деяка іронія в голосі Рейда не могла приховати того, що він теж боїться чортячого вундеркінда, який за сніданком, можливо, звертається до батьків санскритською або готською мовою. Мені ж лишається одне — слухати, зціпивши зуби.

— От бачиш, друже, — закінчив «Язон» лагідним тоном, — доведеться нам з тобою ще добре попріти. Не бійся, не зажену тебе до смерті, а тільки до напівсмерті. Обіцяю давати тобі щодня одну годину на відпочинок. Ти сам не захочеш нею користуватись, коли дійдеш стану істерії, але ж я наполягатиму на цьому. Треба провітрювати мозок — хай допоможе тобі в цьому господь! Будеш кататись на моєму велосипеді, тільки дивись, щоб шини були цілі. Я дам тобі свої книжки. Будеш тримати їх у спальні. І заніматись теж будеш там. Ніщо не допомагає так, як голі стіни. Я напишу тобі регламент. Почнемо з завтрашнього дня. Питання є?

Я дивився на нього закоханими очима. Як мені дякувать йому? Як довести, що я готовий на труд, на подвиг і на смерть заради нього!

—  Так, сер, — промимрив я, —даю обіцянку...

Висловитись як слід я не посмів. Та він мене, напевно, зрозумів, бо хутко встав і відібрав для мене силу всяких книг.

Дідусь поміг мені їх нести. Я був щасливий і всю дорогу, як навіжений, пританцьовував.

8

На початку червня відбулась подія, яка дуже допомогла мені, тому я й вважав її втручанням провидіння, тобто відповіддю божою на мої молитви і тортури.

Якось після нашої таємної наради у «Язона», я повернувся з чергового «рейсу з пиріжками» і побачив за столом Адама, що приїхав в спальному вагоні прямо з Лондона — він завжди любив проїхатись з комфортом за рахунок компанії, у якій працював. Крім завдань, що він виконував на півночі, в Уінтоні, наш Адам тепер мав справи також у Лондоні — як постійний представник компанії на півдні Англії. Це підвищення не збільшило його доходів, але він хвалився, що в майбутньому слід чекати незвичайних змін в його кар’єрі, бо патрони дуже цінували його ділову кмітливість. Мешкав він тепер в найкращому готелі Ілінга, на Хенгер-хіллі.

Коли я почав хлебтати свою кашу, щедро змочену маслянкою, він сердечно привітався до мене і продовжив:

— Гадаю, мамо, ти з охотою поїдеш подивитись на мій будинок?

— Що за будинок такий, сину?

Адам хмикнув.

— Ну, звичайнісінький, той, що я собі купив...

— Купив? — аж підскочив містер Леккі. Адже він усі свої збереження віддавав у касу товариства, що займалось саме цим питанням. — Де ж той будинок?

— На бейсуотерській дорозі, — посміхнувся Адам. — Там чудовий краєвид і рядом парк. Та й будинок теж чудовий: семиповерховий, кремового кольору, парадний хід — з червоного дерева, дворик — з мармуру. І вся земля навколо нього теж буде належати мені... Але, бачу, це вас зовсім не цікавить.

— Що ти, сину, — ледве вимовила мама» — Це ж для нас чудова звістка.

Адам гучно засміявся, подавши мамі чашку.

— Я давно вже приглядався до цього будинку, бо щодня проходив повз нього на роботу Ще шість місяців тому я побачив напис: «Продається». Але одного ранку цей напис був змінений іншим: «Продається з аукціону». Це й примусило мене ближче зацікавитися цим будинком. Адже я давно вже розмірковував над тим, щоб підшукати собі щось подібне. Тому я й пішов на аукціон. То була звичайна картина: зал з красивими панелями й сила джентльменів у циліндрах. — Адам з посмішкою глянув на яєчню з салом. — Оголосивши, що будинок коштує шість тисяч, — а це дійсно так, — аукціонник розпочав з трьох. Люди набавляли — більше, більше, доки цифра не дійшла до п’яти тисяч п’ятисот. Тричі стукнув молоток, і будинок дістався найновішому з циліндрів. Я ж сидів собі позаду і мовчав, посміхаючись над тим, як я сам мало не влип у цю халепу. Бачте, я заздалегідь усе рознюхав: цей будинок був закладений у банку за дві тисячі, і банк не хотів давати права на викуп його. Другого ж дня одержав я листа від найновішого циліндра: він пропонував купити в нього будинок за чотири тисячі. Та я кинув цей лист у корзинку для паперів. Потім...

І Адам розкрив нам усі карти, за допомогою яких через тиждень він примусив того типа уступити йому будинок за мізерну суму, що складала всього тисячу дев’ятсот фунтів.

— Боже! — скрикнула мама, зачарована і в той же час налякана такою цифрою, — адже це поглинуло всі гроші, що їх Адам зібрав за десять років. — Ти, звичайно, перехитрив їх усіх... навіть лондонців. Що ж ти гадаєш робити з цим будинком? Жити в ньому?

— Що ти, мамо, — поблажливо відказав Адам. — Я перебудую його і здаватиму помешкання в оренду. Без податків і платні швейцару я збиратиму щороку шістсот фунтів, тобто, біля двадцяти процентів чистого прибутку. Не погано для початку — адже це мій перший бізнес.

Батько слухав його розповідь з напруженою увагою. Він аж облизнувсь і зауважив:

— Двадцять процентів. А місцеве будівельне товариство платить мені тільки три.

Адам зневажливо посміхнувся.

— Бо приватні підприємства завжди платять вищі дивіденди. Ну, звичайно, ця перебудова ще влетить мені в копійку. Може, фунтів з дев’ятсот. Де б їх взяти? Я ж не можу зв’язатися з ким попало.

Лоб у батька почервонів. Він завжди схилявся перед Адамом, але й дещо сумнівався в його успіхах — містер Леккі не любив заплутаних грошових справ. Але цей будинок, що давав такі прибутки, надто вже приваблював його!

— Я завжди вважав, що цегляна будівля — путяща справа. Дуже шкода, що не можу подивитися на твій будинок.

— А в чім справа? — спитав Адам. — Чому б  вам з мамою не відпочити в мене тижнів зо два? А може, й місяць, якщо треба: і задоволення дістанете, і діло зробимо. Я міг би поселити вас у Ілінзі.