Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона кивнула головою.

— Поглянь-но на своє обличчя. Воно стає все довше. Скажи мені, хлопчику, чому ти завжди такий кислий?

— Така вже у мене вдача, місіс Буземлі.

— Тобі подобається бути таким нещасним?

— Ні... — Я поперхнувся пиріжком, хоч він був зовсім не крихкий, бо наскрізь промочився соком яблук. — Не завжди, місіс Буземлі. Іноді бува мені і сумно, й весело разом.

— Як зараз?

— Ні... Зараз мені тільки сумно.

Місіс Буземлі похитала головою і запалила сигарету. Вона палила так багато, що пальці в неї побуріли від нікотину — це й відрізняло її від обивательок на Драмбак Род. Про неї говорили, що хотіли, та це ніяк їй не дошкуляло. Вона завжди була сама собою. Мардок оповідав мені колись, що вона люто сварилася з чоловіком, часто шпурляючи в нього мисками, — Мардок не раз чув це через стінку, — а через хвильку, обійнявшись, походжала з ним по саду.

Нараз вона схилилась надо мною.

— Дай я погляну в твою чашку, чи не чекає на тебе щастя.

Вона схопила мою чашку і, прикусивши сигарету, уважно розглядала дно. Згідно з розміщенням чаїнок вона розгадувала сни і навіть віщувала долю.

— Ц-цікаво. Дуже цікаво. Зелений колір... світлого відтінку. Найбільше пощастить тобі у полі або в лісі. Та не затримуйся там пізно, доки не виростеш, мій друже. Ти надто ласий до дівчат, та ще й ревнивий... Ну! А це що?... Так, розумію. Зустрінешся з гарненькою брюнеткою, у двадцять років. — Вдова поглянула на мене. — Ну, що, поліпшився твій настрій?

— Боюсь, що ні, місіс Буземлі.

— Це буде дуже палка жінка... іспанський тип... руді мужчини — її слабість.

Я трішки зашарівся; вона ж поставила чашку і розсміялась.

— О, боже мій! Я вся замучилась з тобою. Ну, що бентежить тебе так?

— Нічого, місіс, — мовив я.

— З тобою сьогодні не звариш каші. — Вона зібрала тарілки. — Чому ти не розкажеш дідусеві? — Вона запнулась, бо дідусь завжди здавався їй кумиром. — Що б там про нього не брехали, він досить розторопна людина.

Та я не згоден був із нею. Хоч і любив я дідуся, та проминули вже ті щирі дні, коли я бігав скаржитись до нього. Тепер навчився я ховати, немов той равлик, свої страждання і печалі. Я не наважувався розкрити серце навіть мамі, яка завжди з тривогою і спочуттям дивилася на мене.

Та, певно, місіс Буземлі «ляпнула» таки щось про мене дідусеві, бо вже на другий день він випитав у мене все.

Я завжди буду згадувать його обличчя: в очах у нього світилась мука, він скривився, як од болю. Хоч він і немало нагрішив і натворив силу всяких дурниць, та скаредність не була йому властивою. З величним виглядом схопив він палицю й бриля і заволав:

— Ходімо, хлопче! Я хочу говорити з твоїм Рейдом.

Мені не дуже хотілося йти вулицею разом з дідусем (його дивацтва тепер бентежили мене), та відчай подолав усе, і ми пішли до будинку, де жив Рейд.

Більшість викладачів Академії займала гарні вілли в «порядних» кварталах міста — чи на Ноксхіллі, чи на Драмбак Род. «Язон», одначе, жив у робітничому кварталі, поблизу Веннела. в старому брудному будинку, де мешкали трудящі — переважно докери. Одне вікно його кімнати виходило в двір, а друге дозволяло милуватись блискучими кулями, що прикрашали Лівенфордське товариство допомоги, або дивитися щоночі на двері портової таверни, які впускали й випускали численних п’яних. Рейду подобалося це житло, бо почував він себе тут просто й вільно; до того це був виклик місцевим обивателям, що зневажали його за соціалістичні погляди.

До Академії «Язон» прийшов два роки тому, коли учитель Дуглас дістав призначення на посаду директора коледжу в Ардфіллані. «Язон» не крився, що працює тимчасово, бо не любив засиджуватись на одному місці, та і наш ректор не полюбляв його. І все ж «Язон» лишився. Він був чудовим педагогом, що визнавав навіть сам ректор; окрім значної кількості наук, він викладав у старших класах англійську мову, бо мав ступені «магістра мистецтв» та «бакалавра наук», які одержав у Трініті-коледжі. Коли через багато років спитав я Рейда, чому він лишився в нашій школі, то почув у відповідь:

—  Ломбард у мене був під боком.

Це зухвальство в характері «Язона» з’явилося наслідком його життєвих обставин. Син бідного ірландського попа, він теж збирався надягнути рясу, та раптом захопився Гекслі й збагнув облудність віровчення. Батьки відмовились од нього, що викликало в ньому лють і скепсис до свого класу і навіть вплинуло на метод викладання. Коли він вперше прийняв наш клас, ми, згідно правилам, встановленим Дугласом, виходили з-за парти й відповідали на питання. А Рейд тоді спитав: «Що ми збираємось робити в неділю?» Сам же розлігся в кріслі й закинув ногу аж на кафедру. Послухавши когось із нас, «Язон» сказав:

—  Тек-с, а чим я займуся у неділю? Певно, доведеться провалятися в ліжку й дудлити пиво.

Та ця бравада була тільки ширмою. Рейд був самотньою і нещасною людиною. Його бачили іноді на зборах місцевих фабіанців[18], а всі останні клуби, навіть помпезний «Клуб філософів», він зневажав, називаючи їх «зборищем п’яничок». Жінки, здається, теж не вабили його. Ні разу в ті часи не бачив я, щоб він ішов чи розмовляв з якоюсь жінкою. Лише закоханість у музику звела його з місіс Кейс. Затишний дім на Сінклер-драйв і був єдиним, що він з охотою відвідував.

Можливо, Рейд і справді вважав мене придатним до науки, та скоріше, мабуть, спорідненість наших сердець збудила в ньому співчуття до сироти. Не раз бувало в неділю він вів мене до себе і досхочу годував смаженими сосисками. Він був не дуже балакучий, тримався завжди рівно, навіть холодно. Любив хороший мовний стиль і виганяв із мене пристрасть до балакунства. Захоплювався Локком, Аддісоном і Монтенєм, а Шіллера боготворив. Говорячи іноді про лівенфордських обивателів і про свою самотність серед них, Рейд цитував слова поета:

[18] Члени реакційної буржуазної організації, що проповідувала мирне переростання капіталізму в соціалізм