«Єдине явище серед людських стосунків, яке здається їм потрібним, це — війна», хоча в його очах не бачив я ні краплі войовничості, а лише лагідність та дружелюбність.
Коли ми з дідусем поважно чапали вузькими сходами сирого й темного під’їзду будинку Рейда, до нас долинула приємна музика, що рвалася на волю з його тісної комірчини. Дідусь постукав палицею в двері. «Язон» гукнув до нас:
— Заходьте.
Він спочивав у плетеному кріслі біля вікна— без піджака, штани заправлені в грубі шкарпетки, а ноги, взуті в спортивні капці, — аж на столі, поряд із склянкою з пінистим пивом та грамофоном. Дід взявся був рапортувати, але «Язон», піднісши пальця, кивнув йому у напрямі стільця. Коли дограв грамофон, «Язон» змінив пластинку, зайнявши знову ту саму позу. Кілька разів він сьорбав із склянки. Я догадався, що він повернувся с несамовитої вело-прогулянки: коли з’являлася потреба в рухах, він гнався вгору, аж доки йому не зрадять сили. А повернувшись до своєї комірчини, брався за їжу та за Бетховена. Рейд досить добре грав на роялі, але сідав за нього надто рідко, бо зневажав це як дилетантство.
Дослухавши симфонію, він склав пластинки й обернувся до дідуся.
— Ну-с, сер, — спитав він чемно, — що привело вас до моєї оселі?
З досади, що його заставили чекати, дідусь єхидно поспитав:
— А ви вже звільнилися, щоб з нами розмовляти?
— Цілком, — відповів «Язон».
— Тоді, — почав дідусь, — мені хотілося б порадитися з вами відносно цього кандидата на маршаллську стипендію.
«Язон» глипнув на мене, потім метнувся до буфета і вийняв ще одну карафку з пивом. Наповнюючи склянку, він скоса позирав на старого.
— Я вже отримав настанову, — а вчителина, вроді мене, повинен тільки виконувати її. Мені сказали, щоб я тримав цього малого якомога далі від усяких сподівань на цю стипендію.
Дід посміхнувся з властивою йому величністю і сперся підборіддям на ціпок. Із соромливим жалем чекав я виступу старого, який, на мою думку, мусив бути шедевром красномовного баїіікання.
— Вельмишановний сер, можливо, ви й отримали інструкції. Та я прийшов, щоб скасувати їх, — не тільки від самого себе, а перш за все в ім’я порядності, свободи й справедливості. Адже і в наш невмитий вік громадянин ще має деякі свободи: свободу віросповідання, свободу слова, свободу розвитку таланту, який дала йому природа-чародійка. І коли хтось, негідно й підло, хоче позбавити одного з нас оцих свобод, не можу я триматись осторонь!
Дідусь промовляв з величезним пафосом, і Рейд з насолодою слухав його. Коли ж дідусь дійшов до слів «природа-чародійка», Рейд щиро посміхнувся, і шрам у нього побілів ще більше.
— Чудово! — скрикнув він. — Чудово! Хильніть-но трохи пива, ось цього, друже, щоб промочити горло.
Він простягнув старому склянку і вже спокійніше додав:
— Сама риторика нічого не зарадить.
Дідусь злизав з вусів піну і швидко закивав:
— Так, так. Але хай хлопець таємно з’явиться на конкурс.
Рейд заперечливо похитав головою.
— Ні, ні, це неможливо. У мене й так багато неприємностей. До того ж треба, щоб заяву підписав хтось з його батьків.
— Я підпишу, — сказав дідусь.
«Язон» нічого не сказав, тільки підвівся й почав ходити з кутка в куток. Я невідчепно водив за ним очима; можливо, він роздумував над тим, що запропонував дідусь. Так, мабуть, так, бо ось обличчя в нього відразу заясніло.
— Хай йому чорт! — промурмотів «Язон». — А це було б чудово, коли б вдалося нам їх обкрутити. Мовчати. Та готуватися, як слід. А переможемо... Тоді подивимось на їхні пики... від ректора до цього крота Леккі. — Рейд повернувсь до мене. — А тільки ти одержиш стипендію, тобі ніхто вже не завадить учитися в коледжі. О господи! Оце було б досягнення! Неначе приз нікому невідомого коня на скачках в Дербі.
Він оглянув мене своїми банькуватими очима, немов оцінюючи всі «за» і «проти», а я стояв, червоний, мов той рак, і м’яв руками картуза. Як би там не думала місіс Буземлі про мої здібності, я аж ніяк не відчував себе дербійським скакуном, що міг би виграти цей приз. Мама, що завжди стригла мене під гребінець, щоб не платити парикмахеру, так обчикрижила мене, що голова моя здавалася скоріше курячою, аніж конячою; тому я зовсім не скидався на розумника. Та містер Рейд був завжди моїм другом. А зараз його ірландська кров аж закипіла від азарту. Він розітнув повітря кулаком.
— Слово честі! — вигукнув він, і щоки в нього спалахнули. — Давайте спробуєм. Адже один раз помирати, а не два. Ти ж знаєш, Шеннон, що я завжди хотів цього. А тепер хочу як ніколи. Будем боротися таємно. Прийдем, побачим, переможем[19].
Такі хвилини не повторюються. Мою зневіру зняло як рукою. Я був щасливий, я вірив у своє майбутнє, бо в нього вірив містер Рейд, і серце в мене аж співало. Дідусь тиснув «Язону» руку, всі ми сердечно обнялися. Так, то був дійсно чудовий час. Та містер Рейд тверезо перебив наш захват!
— Тільки не треба надто захоплюватись. — Він сів. — Тобі, Шеннон, буде важко. Адже тобі всього п’ятнадцять років, а проти тебе будуть хлопці на два-три роки старші. До того ж у тебе є досить прикрі вади. Ти любиш лізти поперед батька в пекло, робити висновки без обгрунтування. Пора кінчати з цим.
Я слідкував за ним блискучими очима, розкривши рота; та моя мовчанка була цінніша за слова.
[19] Слова Юлія Цезаря: - Прийшов, побачив, переміг!