Літа зелені: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Весело й схвильовано говорив містер Леккі про жадану смерть містера Клеггорна. А підвівшись з-за столу, сказав:

— Ходімо зі мною, Роберт. Нам треба дещо обговорити.

Ми вийшли до великої кімнати, де батько уважно й довго дивився на мене. А на вулиці віття каштанів тріщали і бились, мов здиблені коні.

— Ти вже зовсім дорослий хлопець, Роберт. І в школі у тебе гаразд. Я радий за тебе.

Я густо почервонів — адже батько не часто хвалив мене. А він бубонів:

— Сподіваюсь, ти задоволений тим вихованням, яке ми даємо тобі?

— Звичайно, батьку, я дуже вам вдячний за все.

— Сьогодні до нас у контору забрів містер Рейд. Ми довго гомоніли з ним про твоє майбутнє. — Батько кашлянув. — Ти думав уже коли-небудь про це?

Серце стрибало у мене в грудях.

— Містер Рейд розказав вам, батьку, що я... я хотів би вивчати медичні науки в Уінтоні?

Батько знітився. А може він глибше усівся в кріслі? Посміхнувшись до мене єхидно, він промимрив:

— Але ж ти знаєш, що ми не маємо грошей.

— А... хіба ж не казав містер Рейд про стипендію Маршалла.

— Ну, й що з того? — Батькове бліде обличчя покрилось плямами; він глянув у мій бік з таким презирством, наче хотів врятувати мене від марних сподівань. — Я сказав йому, що нерозумно плекати в твоїй голові такі надії. Дарма він суне свого носа не в свої справи, до того ж він одвертий радикал. Всякі там конкурси нічого не дають. Досить, що Мардок провалився. Стипендія Маршалла! Та уявляєш ти собі, що буде творитись навколо неї. І кажучи правду, — ти не ображайся тільки, — я не вірю, щоб ти зумів її завоювати.

— Дозвольте хоч спробувати, — заблагав я з відчаєм.

Худе батькове обличчя ще більше загострилось. Він обернувся до вікна

— В твоїх же інтересах — ні. Це тільки збаламутить тебе, Роберт. І навіть, якщо ти одержиш її, то ще п’ять років не будеш працювати. А ми вже досить витратились на тебе. Пора і нам допомагати.

— Ой таточку... — заскиглив я і зразу ж замовк, бо щось здавило мені горло, і я відчув, що непритомнію. Мені хотілося запевнити його що я в стократ одплачу все, хотілося сказати, що я доб’юсь свого тяжкою працею... Та що було робити? Адже я знав батькову натуру: йому хоч кіл на голові теши, все одно нічого не доб’єшся. Робив він так не тому, що був злий, а тому, що вважав: «Так буде краще».

— Мушу тобі сказати... — спокійно провадив він, — я розмовляв відносно тебе з старшим табельником котельного заводу. Якщо ти підеш на завод, то скоро матимеш професію і зможеш добре заробляти... ну, і мені хоч трохи допоможеш... Гаразд?

Я тільки муркнув у відповідь, бо мене зовсім не приваблювала ця перспектива; до того ж на душі в мене був тяжкий розпач.

Батько підвівся.

— Ти розчарований. — Він поплескав мене по плечах, а в дверях додав: — Старець не може вибирати. Ти мусиш згодитися, хлопче.

А я продовжував сидіти, похиливши голову. Батько домовився, а мама вже сповістила, певно, Кейт. Я застогнав.

Хотів я колись стати Цезарем або Наполеоном, а лишався сам собою.

7

Дні тягайся повільно, я був у тяжкому відчаї. В четвер, незадовго до кінця весняних канікул, я підстригав газони біля будинку місіс Буземлі: батько домовився з нею, що за шилінг я щомісяця буду займатися цією справою. Вдова цих грошей не платила, та оскільки вона була хазяйкою будинку, де ми жили, батько відраховував їй щороку, коли віддавав орендну плату.

Коли я впорався з роботою, місіс Буземлі покликала мене до себе і пригостила чаєм з пирогом.

Наливши чаю і собі, вона сіла навпроти і почала пильно дивитися на мене, збентежено хитаючи головою. Вдова ще більше розповніла; її обличчя вкрилося синіми прожилками та зморшками й нагадувало мені обличчя старезного боксера; та очі, як і завжди, блискотіли, а губи морщила весела посмішка, що свідчило про жваву вдачу:

— Роберт! — звернулася вона, — мені не хочеться казати тобі зле, та ти все більше стаєш похожим на коня.

— Невже, місіс Буземлі? — збентежено спитав я.