Найбільше знущалися з мене два шибайголови з мого класу — Берті Джемісон та Хеміш Боуг.
Так хором співали хлопчаки. І це ображало мене гірше, ніж кепкування м-ра Долгліша. Моє ірландське походження ображало їх релігію та національну гордість, ось чому чудернацький витвір бабуні, мій костюмчик, викликав таку ненависть у цих халамидників. Під час сніданку я сховався від них у кабіні вбиральні, де довго сидів, тримаючи свій бутерброд на колінах. Та вони й там мене знайшли.
Того ж дня у нас був урок гімнастики, що його провадив у спортивному залі відставний сержант. Як тільки я разом з іншими дітьми скинув курточку, до мене підскочили Берті Джемісон та Хеміш Боуг. Перший був незграбним мамулою з запалим чолом, він завжди ганявся за дівчатками і часто бив їх; він бовкнув, сердито глянувши на мене: — Ми розрахуємося з тобою після уроків.
— За віщо? — змолився я.
— За те, що ти смердючий, шмаркатий папіст.
На протязі всього уроку я через силу виконував команди вчителя «звести руки» або «присісти навпочіпки» і весь час тремтів перед наступними тортурами. Вчитель відпустив нас до дзвінка, і я намагався непомітно прослизнути наверх. Та у вестибюлі мене догнав Берті Джемісон і, накинувшись, почав викручувати руки. Я вирвався, але посковзнувсь і впав. Одразу ні Хеміш Боуг схопив мене за ноги, а Берті сів верхи і почав гатити моєю головою об підлогу.
— Дай йому, Берті! — кричали навкруги. — Вибий із нього клятий католицький дух.
Це наштовхнуло Джемісона на нову ідею. Він пустив мою голову й лукаво переморгнувся з хлопцями. — В кого є ніж? Зараз ми розріжем його і подивимось, чи він і всередині такий зелений, як зовні.
— Не треба, Берті, не треба! — затіпався я, ледве живий від страху. Та раптом пролунав дзвоник, і вони змушені були облишити мене. На коридорі я зіткнувся з м-ром Долглішем, який підозріло поглядав на мене, тримаючи в руці дзвоника.
— Що трапилось?
Діти хором відповіли: — Нічого, сер. — А маленький Гові, верткий, як білочка, десь ззаду пропищав: — Ми милувалися з нового костюмчика Шеннона.
М-р Долгліш криво посміхнувся.
Цілий тиждень життя було для мене страшною мукою. Тортури не припинялися з ранку до вечора. Як тільки я виходив зі школи, на мене вже чекала зграя розбишак, що збиралися на майдані собору Святих Ангелів, і, брутально лаючись, вимагали, щоб я негайно зайшов у собор і спокутував свої гріхи, обкравши скриньку для жебраків і поцілувавши великий палець на нозі Христовій та інші частини його тіла. Мої мучителі були невмолимі і, коли я в розпачі кидався на них, як розлючений звір, вони навалювались на мене всією ватагою.
Тікаючи від них, я вибирав найглухіші вулички і заулки. Та, коли я проходив мимо котельного заводу, молоді робітники весело зустрічали появу мого зеленого костюмчика: — Гей, ти, зелепух! А твоя мама знає, що ти тут швендяєш ? — їх жарти були доброзичливими, та мене так затуркали, що я й досі не розумію різниці між гумором та образою. Я дедалі більше впадав у відчай і тому зовсім погано готував уроки, заляпував у класі свої зошити і, взагалі, поводив себе, як навіжений. Якось м-р Долгліш викликав мене відповідати вірша, якого ми вчили; я довго мовчав, а коли він сердито спитав: — Чого ж ти ждеш? — я раптом бовкнув: — Свого зеленого костюмчика, сер. — Діти спочатку здивовано витріщилися на мене, а потім довго й несамовито реготали.
На цьому мій терпець увірвався. Того ж вечора я втік до дідуся; і тільки-но почув знайомі й милі мені запахи, сльози бризнули мені з очей. Поки я жив у бабуні, дідусь навіть не хотів мене помічати і завжди проходив мимо з гордо піднятою головою та презирливою посмішкою на вустах. Хоч я у своєму дитячому серці давно вже простив йому всі тяжкі гріхи, він щоразу сердито бурчав, коли я звертався до нього: — Спи, хлопче, з тим, кого ти більше любиш!
Зараз він сидів, глибоко замислившись, і був дуже сумний.
— Дідусю, — заплакав я.
Він повільно повернувся в мій бік. Що це? Невже його очі засяяли радістю?
Довга пауза.
— Я знав, що ти прийдеш, — промовив він і повчально додав: — Давніх друзів забувають, а при горі споминають.
6
Сівши дідусеві на коліна, я заспокоївся і почав виливати йому своє горе. Він спокійно вислухав мене, потім взяв люльку й задумливо промовив:
— Треба ось що зробити... — Після всіх поневірянь дідів голос дзвенів для мене, мов благословення спасителя. — Але справа в тому, чи зможеш ти це зробити?
— Зможу, зможу! — палко заволав я. — Я зроблю все, що ти накажеш.
Дідусь запалив люльку і кілька разів глибоко затягнувся.
— Хто з хлопчиків твого класу вважається найсильнішим, найупертішим і найстійкішим?
Я подумав хвилинку і відповів:
— Гевін Блер.
— Син пробста?
Я кивнув.