— Чого це він з роботи?..
Стукнули двері:
— Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе... Там, на пасбурах, з Михайлом нещастя, тут Уляся...
— В больниці?!
...Штурмі на цукроварні одбило пальці.
Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанували тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми...
1920
Сходка
Обіди. Сонце ллє електрику на обшарпані оселі села Шубовки. Червоно-жовті плями його змішуються з порухом шляху і, здається, занадто старанно одбивають у собі найтонші дрібнички улиці...
О зелений-зелений спориш, потріскана кора верб, сміття...
І все це присипане подорожнім пилом.
Іде возовиця сіна: помалу, похитуючись, скриплять вози, хтось хрипло гейкає на воли, покрикує на дітвору, а курява, розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно, котиться слідом клубком, спинається на горбах у стовпи і — тільки іноді випливе норцем з пилюги якась селянська дитина, гукне — і далі знов селом — сіре полотно...
— Петро, скидай же сіно — да на сход!
— Чуєш?!
— Га?
— Га?!
— Виходь на сходку!
Десятник, обсотаний сірим полотном, побіг далі.
Петро ж кивнув головою — знак згоди, а його пузата конячка затупала жвавіше: ударив по жижках...
Поїхали.
— Хто скликає? — сердито гукнув Кисіль. — Чорт його вказив би... Тут ройка треба поймать, а його мордує...
— Більшовики.
— Ум... Чорти червоні приїхали? — Кисіль злісно плюнув і пішов до зборні...
Сходка клекотіла...
— Наша програма, брати, більшовицька каже, що розкладку повинні платить тільки багаті. Це — закон. Та й з чого бідний заплатить?
— Правильно, товаришу!
— Кого ж, товаришу, щитать багатим?
— Того, хто має більше трьох десятин.
— Киселі, Тарани, Гордійчуки — от з кого будуть дубасить, а ми, Антон, сірі... Ха-ха-ха!..
— Підтягни очкурню, діду Кисіль!