— Це я, моя дитино! Вставай, пора: Шаповал пробіг недавно до зборні, збираються...
Розкрила свитку, глянула на порепані ноги сина:
«О діти, діти! На буряки, пузатим служить, весь вік поневірятись по наймах... За що? Де ж тоді бог? Ні, далі цього не буде, люди...»
— Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються.
— Снилось молоко? Ех, горе наше...
Вмиваюсь холодною водою на ганку; коло вікна шелестить листя явора, а підняті нерви дратує туман з росою і...
Сердито, мовчки гострю сапу; мати молиться до кривавої сонячної смуги на вікні, журливо поглядає на мою маленьку жваву постать, кривиться, і сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту долівку...
— Сьогодні, мамо, треба купить тому рябому собаці півпляшки — не дає гонить два рядки, треба підмазать...
— Ой нещастя, де ж того четвертака взять?
— На бур-ря-ки! Дівчата, молодиці!..
Загавкали собаки, і вулицею пробіг, як козак, чорний, загорілий прикажчик, і знов кутком покотилось:
— На бур-ря-ки!
Хапаю мовчки торбу й сапу — до панської економії!
Оглянувся: шелестить явір, лащиться Лиско, а над ярками зайнялася, горить червоним полум’ям смуга неба...
— Сімнадцять копійок день... маленький брат... мати... Ех! — вітром врізався в росисті стежки, далі тихо, таємниче:
— Боже, коли б гонить сьогодні два рядки! Яке це щастя: два рядки — синя сорочка, хліб... А як же пани?
Росистий ранок заплакав дзвониками, і шляхом до пристані фаетон — блись-блись колесами — аж смішно стало!
— Купаються в добрі чужому... Ми робимо. Ну да, так: пан наш ворог!
Засміялись дзвоники шляхом аж на вигоні, і тільки чути голосну пісню полільниць та іноді хапливе: «Рушай!»
Все змішується — пісок холодний під ногами, пісня...
весело затягли дівчата, та...
Сердиті, заспані молодиці моргали, приказували, і останній акорд пісні покотився сивим степом аж до гусачівських ланів:
— З жиру, батькові дочки, казитесь!
— Бач, Серафимка побачила прикажчика та як вигукує!
— Високо літа, де-то сяде...
Прикажчик ліниво підганяв свою булану, попалював цигарку і жартував з молодицями.
— О! Моргнув оком, — думка: «Треба попросить дядину — він до неї залицяється, щоб... той... два рядки...» — Попросив.
— Хай поле, але коли одстане, прожену з лану!
— Ні, дядечку, їй-богу...
— Ми будем переполювать, не бійся, Тронька, — сказала та й посміхнулась чорнява...