Гармонія (новели): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Може, Боже, гріх буде — прости разом з Осикою, а не можу дивитися, як Дмитро штани часто підсмикує!..»

І став у широкій, сірій, ще не добіленого полотна, сорочці до пилки...

Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики, бачу живого діда Чумака в недобіленій, сірій сорочці; він стоїть у пам’яті поруч із товаришем Гавришем, і кооперативна крамниця села Долини, мислю я, так само велика творчість для майбутньої моєї країни.

Хай не сміється читач, що привик захоплюватися складними ситуаціями героїв; у селі Долині є теж складні ситуації, але вони часто бувають, за словом Осики, прості, до курячого яйця.

За Татарськими шляхами, де ще й досі, коли йдуть на вулицю парубки, вони дзвінко вигукують, а один робить долонями рупор і дико ірже, як молодий жеребець, у безмежні зоряні світи...

— Ніколи б зроду так не робили люди, — каже до мене захоплений Осика, — коли б не товариш Гавриш! Він цілих два тижні, мабуть, не спав, але добився-таки свого: крамниця, мов світлиця у пана Долинського, була нарешті готова.

«Ану ж, — гомоніли межи собою люди, — побачимо, яке-то в Гавриша слово».

Це вони за ті два фунти солі згадували!

А він, — хитрий псявіра був, — не збрехав: обіцяв видати за неділю сіль — видав.

Треба було паї збирати, а в нас же, кажу, всі голі як бубон: де тих грошей на крам дістати?

А Гавриш каже:

«По десятку яєць приносьте, з останнього стягніться, а треба. Не можна кидати почате діло, хай посміхаються з вас сьогодні, але завтра самі прийдуть до вас на «прийдіте поклонімося...»

Отоді всі повірили йому на оте «треба», що за два фунти солі не збрехав: дали паї, дали в заставу все, що змогли дати.

— О, це була історія! — вигукнув Осика це слово.

Стоять наші багачі, посміхаються.

«Гавриш, — кажуть, — голого до голого спинами стулює, хоче з цього кооперацію зробити».

— А що, може, не зробив? — запитує мене схвильований Осика, показуючи волосатою рукою на крамницю. — Був з’їзд, а Долинянське кооперативне товариство — перше... О, хіба я можу забути товариша Гавриша? — звертається знову Осика.

— То Гавриш і тепер у вас працює? — запитую я дядька Кіндрата.

— Де там! — якось важко зітхнув Осика. — Немає. Але я скажу, коли вже почав, по порядку. Він же заснував у нас сільськогосподарську артіль на землях пана Долинського: правда, вона скоро засохла, артіль та, але за це наш кооператив прищепився. Оце тепер трохи охляли — недорід підрізав, а все ж крутимося, як той казав...

— Ого, хай скрізь би, дядьку Кіндрате, крутилися кооперативні діла, як у вас, то ми вже, як казав Ленін, давно б злидні струсили... Все до соціалізму наблизили б.

Але Осика не слухав моєї уваги.

— Ех, товариш Гавриш! — промовив упівголоса Осика, потім повернувся своїм широким лицем до мене: — Повіриш, ми їздили від села клопотатися до партії, щоб не забирали його на той скажений польський кордон, наче знали, що то буде смерть товаришеві Гавришеві...

Він на хвилинку замовк, а далі:

— Ну, а в партії, сам знаєш, коротко все це: не можна... Там йому відповідальніша робота. Виїздив він із села восени: грязюка саме така стояла — по коліна, але нікого так не проводили селяни, як Гавриша!.. Комуніст був, — зробив тут же свої висновки дядько Кіндрат, — добрий чоловік був — добра й слава, а трапляється іноді серед них таке стерво, що своїми б руками задавив! Падлюка, а не чоловік...

— Годі вже тобі чоловіка морить там, іди обідать, — покликала вдруге Осику жінка в новій, жовтогарячого кольору, хустці.

— Насипай... — одказав він їй, а сам не підводився, сидів на тесаному брусі — голова гойдалася до землі, а права рука, якою він любив, коли розмовляв, робити широкі рухи, зціпилась у кулак.

— Не знаю, може, там помилилися (але Гавриш не такий, щоб не дати про себе звістки), але я довідався про його смерть у кооперативі. Листа з дивізії одержали, де сповіщали про смерть Гавриша в бою з польською охороною: хотіла, кажуть, кордон перейти...

Ми мовчки встали; сонце вже давно звернуло з обіду, і Татарські шпилі з голими покришками підіймалися над зеленою Долиною, мов стовпи до великих-великих воріт.

— Оце й усе, — промовив Осика, додавши: — Як для кого, але я ніколи не забуду, а може, й долиняни, товариша Гавриша... Хто ж струснув наші злидні? Може, Журавленки?

І він показав рукою на крамницю, де вже після обіду одмикали важкі замки для буденної роботи.