— Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!
І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді...
— Ой хто ж оце так здорово вціляє?..
Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю...
Заплакали села... Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо «золотих богів», і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем... Дивіться...
Чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
— В ногах лазила, цілувала руки, чоботи... Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж — люди, так — ні-і...
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері...
— На Гордієнкових горбах... сини в бою за волю лягли!
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.
У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:
— Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят... І старшого вбито...
— Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають...
— Хи-хи!
— Дочко, Парасю, бачиш — під обніжком Сенька з кулеметом?
— О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: «мамо, мамо»!
— Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий... Це ти, Параско, моя невістка?
— Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото, снопи класти...
Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала — плакала:
— Стерялась, бідна, з журби... Як чайка б'ється грудьми... О, знов:
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
І замовкла, заніміла.
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...
1920
На буряки
(Згадка з дитячих літ)
Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до торби-рукава...
Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, аж пахне, і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і смачне-смачне; перекликаються півні...
Слухаю: щось легенько гладить голівку, плаче... Прокидаюсь.