Дорога: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не знаю. У нас мало їжі.

Знаю.

Тобі тут подобається.

Ага.

Мені теж.

Можна я поплаваю?

Поплаваєш?

Так.

Відморозиш собі дупу.

Знаю.

Буде дуже холодно. Гірше, ніж ти думаєш.

Хай так.

Не хочу потім по тебе лізти.

Думаєш, не варто йти?

Можеш піти.

Але ти думаєш, що не варто?

Ні. Думаю, варто.

Справді?

Так. Справді.

Добре.

Хлопець підвівся, скинув ковдру на пісок, а потім зняв куртку, взуття й решту одягу. І став голий, обхопивши себе руками, витанцьовуючи на піску. Потім побіг по пляжу. Такий білий. Хребці випинаються. Леза лопаток пиляють бліду шкіру. Так і забіг голий, стрибаючи та волаючи, у повільні хвилі прибою.

Виходив з води вже весь синій від холоду, зуби цокотять. Чоловік пішов йому назустріч з ковдрою, огорнув і обіймав сина, доки хлопець не перестав важко дихати. Коли поглянув на нього, той плакав. Що таке? запитав чоловік. Нічого. Ні, скажи мені. Нічого. Уже нічого.

Коли стемніло, розклали вогнище за колодою і повечеряли бамією, квасолею й залишками консервованої картоплі. Фрукти давно закінчилися. Випили чаю, сіли біля багаття та заснули просто на піску, слухаючи шум прибою в затоці. Хвилі, здригаючись, наростали й падали. Прокинувся вночі й пішов на пляж, деякий час простояв, загорнувшись у ковдри. Довкола надто темно, аби щось розгледіти. Присмак солі на губах. Чекає. Чекає. А потім — повільний гуркіт падіння на берег. Клекітливе шипіння вод, що омивають пляж і знову ринуть назад. Подумав, що там досі можуть десь дрейфувати кораблі смерті з обвислими клаптями вітрил. Або, може, життя триває на глибині. Величезні кальмари в холодній темряві відштовхуються від океанського дна. Гасають, як поїзди, з очима завбільшки з блюдця. І, можливо, за тими валами, оповитими туманами, по мертвому сірому піску таки ходить інший чоловік з іншою дитиною. Сплять, але по той бік океану, на іншому пляжі серед гіркого попелу світу, або стоять у лахмітті, загублені, під таким самим байдужим сонцем.

Пригадав, що колись схожої ночі прокинувся від того, що краби брязкали в каструлі, де після вечері лишилися кістки від стейків. На прибережному вітрі вглибині багаття, розкладеного з викинутих на берег гілок, пульсував слабкий жар. І міріади зірок угорі. І чорний обрій океану. Підвівся, відійшов босоніж по піску і став, дивлячись, як блідий прибій вздовж усього берега накочується, розбивається і знову темніє. Повернувся до вогню, став навколішки й погладив її волосся, поки вона спить. Сказав собі: якби він був Богом, створив би світ саме таким і не інакшим.

Коли повернувся, хлопець уже прокинувся і був наляканий. Він гукав його, але неголосно, тож чоловік не почув. Батько обійняв сина. Я тебе не чув, сказав він. Я тебе не чув через прибій. Чоловік підкинув гілок у вогонь і роздмухав його, а тоді вони лягли, загорнувшись у ковдри, і дивилися, як полум'я звивається на вітрі, а потім заснули.

Уранці чоловік знову розклав багаття, вони їли та спостерігали за берегом. Холодний дощовий краєвид не дуже відрізнявся від морських пейзажів півночі. Жодних чайок чи куликів. Обвуглені безглузді предмети розкидані на береговій лінії або накочуються з прибоєм. Вони назбирали дерев'яччя, склали все разом і накрили брезентом, а потім попрямували пляжем. Ми пляжочоси, сказав він.

Що це?

Люди, що прочісують пляжі в пошуках цінних речей, які може винести море.

І що це за речі?

Будь-що. Усе, чим можна скористатися.